Читать «Мій хрест» онлайн - страница 10

1990

Історія – це шлях у невідомість. Нівроку, довгий. Вже ж не безконечний. У Людства причащається свідомість. У Людства прочищається кишечник. А зверху – Той. Взирає, визирає Крізь дрантяхмарну пневмонійну плевру, Як Людство висипає, висипає Не перед себе – позад себе перли. Так, наче все розіграно навмисно. В скоцюрбленій долоні не вмістилось Історії розірване намисто — На шворці не лишилось намистинок. І вкотре себе ловимо на мислі: Зайшли на коду наші всі прелюди. Історія – розірване намисто, Якого — не мечіте преди свині. 1.02.1990 р.

1992

Раптово усі поставали борцями. Усі з піджаків майорять прапорцями. А я – не борець, не трибун, не оратор. Дурна в мене вдача, паскудний карахтер. Не маю позиції, навіть – і пози, Отож балансую між віршів і прози. Але не пишу я в ній про патріотів, Про славне лицарство – про них і погóтів. Чи то – поготíв? Ні, здається – погóтів. Також не пишу я про гунів, про готів, Ані про манкуртів, ні про яничарів, Ані про Батурин, ані про Почаїв, Ні про Калнишевського, ні про Мазепу. Варю собі каву. Читаю газету. Ходжу до клозету. Ходжу до театру. Палю сигарети. Здебільшого – «Ватру». Оскільки ні «Кемелу», ні «Галуазу» Ніхто не пришле із Бродвею й Монмартру. Весна 1992 р.

1994

Як останній мудила, гризеш посторонки й вудила. Чим, епохо, крім СНІДу, іще ти нас нагородила? Лисочолі титани потроху дійшли до оргазму, Переплавивши власну сперму в плазму чужого маразму. Де кантуєшся ти, з ким кентуєшся, музо мізерна, Доки в твого законного мужа мармиза мажорно-музейна, І кому ти даруєш своє мізері-милосердя, Спересердя зламавши у ньому останнє осердя? Наче мати-селянка, що синові не догодила, Хоч у джинс нарядила й на танці на бальні водила. Але щось проступає, чого на словах не означить. Мати пише й співає. А діти читають і плачуть. 11.02.1994 р.

1996

(Поїзд Київ – Луцьк)

Ніби зламана сьома печать. Він ху ячить. Газети ячать. Вся міліція ловить маньяка. Два дебелі понурі менти Перевірили документи — Щось у хлопців фортуна ніяка. Притулюся плечем до вікна. Подрімаю. Та що за мана? — Озирнуся на тінь, мов на запах. Може, це приверзлося мені, Чи – майнула між сосон в вікні Чорна постать з рушницею в лапах?.. Він бреде крізь порожні ліси. Він міркує над сенсом краси. Він вступає в страшні протиріччя. І шкребеться в поліські хати, Перестрашені до німоти, Вже нове, двадцять перше сторіччя! У село не ввійти, не вповзти — На дорогах чергують пости, Окупують лікарні і школи. Залучають ОМОНи й війська. Брама пекла страшенно близька, Так сьогодні близька, як ніколи!.. Цього року зима затяжна. І вона – ще якого рожна? — Далі стелиться, біло та м’яко. Виїдає очі білизна. Третє березня. Майже весна. На Поліссі шукають маньяка. Березень 1996 р.