Читать «Пор"ядна львівська пані» онлайн - страница 28

Пенелопа жалібно подивилася на Касю і заридала. Та підійшла до неї і поцілувала її в шию, в губи. І вони злилися в одному палкому поцілунку.

Наставала літня пора, і Пенелопа з Касею взяли відпустку одночасно, незважаючи на невдоволення директриси.

Кася знайшла в Карпатах одну самотню хатинку, далеко від цивілізації, і Пенелопа, уперше відправивши чоловіка самого з дітьми до свекрухи, приєдналася до неї.

Їм пощастило з погодою. Була спека. А спека в горах — це просто насолода, оскільки ніщо так не приваблює людину, як контраст: можливість будь-якої миті змінити настрій, обстановку, температуру. Ось і вони могли годинами блукати темним холодним карпатським лісом, аж замерзнути, а потім вилізти на голий белебень і потонути в променях палючого сонця, відчуваючи, що ось-ось отримають тепловий удар. Вони могли увійти в гірський крижаний потік і, плюскаючись там, як малі діти, охолодити своє знеможене спекою тіло.

Господар хатини — молодий красень-гуцул Михайло, небагатослівний, проте дуже надійний в горах, — відвідував їх раз на день, приносячи свіжого молока, хліба і сиру.

Спостерігаючи, як він рубає дрова, Кася сказала Пенелопі:

— Ти знаєш, він мені подобається. Здається, він те, що нам треба!

— Тільки без мене! — замахала руками Пенелопа.

— Не бійся! — твердо запевнила Кася.

Михайло був невисоким, жилавим хлопцем і, як годиться гуцулові, з вусами. Він приходив зранку, ставав на скелі, що висіла над гірським потоком, і спокійно спостерігав, як купаються дві голі жінки. При цьому жоден м'яз на його обличчі не ворушився.

— У ньому щось є... — говорила Кася Пенелопі, спостерігаючи, як він хазяйнує біля хати. — Оте природне, яке нашим міським хлюпикам бракує. — Якщо його обтесати, то це буде... — вона замислилася. — То це буде Говерла!

— Говерла — це гора, — заперечила Пенелопа. — Непорушна гора. Я думаю, що непорушність якраз тебе не цікавить.

— Дарма, зате слово хороше.

Михайло, немов відчуваючи, що про нього йде мова, обертався і дивився довгим незмигним поглядом у їхній бік.

З кожним днем його перебування на безлюдній горі з єдиною хатиною на вершечку збільшувалося у часі. Жіночки постійно знаходили зачіпку, щоб він лишався довше. Та й він, здається, не поспішав додому.

— Місьо, а Місьо, — туркотіла до нього Кася, — а ти жінку маєш?

— Не маю, — казав Місьо і дивився довгим незмигним поглядом на Касю.

— Місьо, а Місьо, — муркотіла далі Кася, — а наречену маєш?

— Ні, не маю, — казав Місьо і дивився, не відриваючись від Касі.

— Місьо, а Місьо, а нам страшно тут ночувати, — пхикала Кася.

— А чого ти си боїш? — дивувався Місьо. — Тут нич нема!

— Тому то і страшно, що нич нема!

Місьо цього не розумів. Він узагалі не розумів цих двох молодих жінок, які, здається, щось від нього хотіли. А, може, то він чогось хотів від них.