Читать «Пор"ядна львівська пані» онлайн - страница 30

— То чого ж він утік?

— Як чого? Ти таке питаєш, неначе з печі впала. Він же уперше. Та ще й з такими збоченнями. У нього в отарі вівці з баранами такого ніколи не робили.

— Як ти думаєш, він завтра прийде?

— Прийде. Не лишить же він нас напризволяще посеред лісу.

— А раптом ми його так перелякали, що він не повернеться?

— До нас? Та й не повернеться? Такого не може бути!

Ранок був надзвичайно чудовим. Пташки співали, роса виблискувала. Подруги, як завжди, пішли зранку купатися. Від часу до часу вони поглядали на скелю, що нависла над потічком.

Першою Міся побачила Кася.

— Він прийшов! — зраділа вона і помахала йому рукою.

Місьо стояв непорушно.

— Іди сюди! — кричала Кася. — Сюди іди!

Однак він ніяк не реагував.

— Ну, і грець з ним! — засміялася вона і шубовснула у воду.

Коли вони підняли голови, його вже на скелі не було.

Повернувшись у хатину, дівчата побачили на столі свіжий хліб, молоко, бринзу. А сам він зник.

Вони були трохи розчаровані.

У другій половині дня небо затягло хмарами. Збиралося на дощ. Хмари були аж чорними, і вони зрозуміли, що буде не просто дощ, а потоп, шалена гроза. Вони швиденько занесли у хату ткані килимки, ліжники, подушки, які щодня просушували на сонці. Потім сяк-так розпалили піч. Це було дуже вчасно. Бо щойно вогонь розгорівся, як небо розкололося і з нього вилетіла блискавка. Майже одночасно почувся такий тріск, неначе Карпати розламалися навпіл. І відзразу ж «розверзлися хлябі небесні». Їм стало страшно. Дівчата швидко зсунули свої лежанки докупи і ближче до печі. Вони сіли поруч, обпершись на спинки і вгорнувшись одним ліжником, притулилися одна до одної і тривожно поглядали на вогонь.

Г роза була неймовірна і вони так боялися, щоб вона не влучила в їхню хатину! Жінки були неначе одні в цілому світі. І від цього було ще розпачливіше.

За вікном стояла суцільна водяна стіна.

І вони вже не знали, на якому світі перебувають. Їх охопив страх — чи не знесе їхню хатину потічок.

Пенелопа тремтіла під ліжником, а Кася жалібно скавуліла.

Зненацька в двері хатини хтось загупав. Жінки з переляку аж підстрибнули. Гупання було просто жахливим. Здається, воно перекривало і звук грому, і звук зливи.

— Що це? — заплакала Кася.

Пенелопа притиснулася до неї ще щільніше.

— Пані! Панянки! Ви живі? То я — Місьо! Відчиніть!

Від щастя Пенелопа з Касею зірвалися з лежанок і навперейми побігли відчиняти двері.

На порозі стояв Місьо. Вода, мов із відра, лилася йому на голову, а він стояв мокрий, пружний, надійний і надзвичайно гарний.

Жінки затягли його в хату і, обціловуючи, зняли з нього мокру одежу, витерли рушником, загорнули у ліжник.

Місьо не дався роздягти себе догола. Проте інші знаки уваги сприймав з удячністю.

Обкутавшись рушником, Місьо підійшов до печі, поставив велике літрове горнятко з водою на вогонь і, присівши на краєчок лежака, утупився у вогонь.

Жінки були зворушені вкрай від того, що він не кинув їх цієї страшної години, а прийшов по такому дощі, по такій бурі, по такій грозі, аби підтримати.

Вода в горнятку закипіла, Місьо пошарудів у старому креденсі, знайшов там вузлик із сухою травою і приготував запашний карпатський чай, додавши до нього гіркуватого гірського меду.