Читать «Федько у пошуках чупакабри» онлайн - страница 22

Повалені «богатирі» схопились на ноги. Наздогнати злодійку було вже справою честі! Тож хлопці прожогом кинулись за нею! Біленький повторив Чупакабрин викрутас, перелетівши над нещільно збитими дошками. За ним переліз Професор, Павлуша просочився крізь якусь шпару, останнім до переслідувачів приєднався Марко, який неквапом вийшов на дорогу через хвіртку.

Ватага, махаючи кулаками та сиплячи вишуканими погрозами, мчала слідом за Нюрою, яка вже встигла добряче відірватися. Не довго думаючи, де б їй сховатись, паця майнула по натоптаному шляху — до хати баби Сеньки, забігла у двір і злетіла по драбині на горище. Там нарешті випустила з рота обслинену книжку і вражено втупилася в неї, не маючи змоги зрозуміти, навіщо вона її поцупила!

Переслідувачі, відсапуючись, зупинились біля паркана. Маркіз одразу повалився на запорошену траву, висолопив язика. Ніхто не наважувався зайти у двір першим, хоч усі знали, що господиня зараз розкошує собі в будинку-інтернаті. Але краще один раз злякатись, ніж усе життя потім інвалідом ходити! (Так казав їхній однокласник Ванько Монтицький, і в цю мить хлопці повністю погоджувались із ним).

Біленький заглянув через огорожу. Обійстя поросло височенними, у людський зріст будяками. Тільки в одному місці, здавалося, було прокошено. Під старими яблунями гнили зморщені плоди, насичуючи повітря густим запахом і гудінням бджіл та ос, які злетілись на безкоштовний бенкет. Хата видавалась нежилою, хоча на шворці, натягнутій поміж двох дерев, сушилось якесь ганчір’я.

— Хтось тут є! — тихо прошепотів Сашко. — А ти казав, що бабуня не живе в своєму будинку! — докірливо кинув він Павлуші.

— Та стовідсотково не живе! — обурився на братову недовіру до себе Павло Віталійович.

— Не живе!? А хто ж тоді білизну сушить!? Чупакабра вирішила пранку влаштувати? — насмішкувато кинув Професор.

— Де? — не повірив малий Барабаш.

Він через свій невисокий зріст не мав змоги побачити те, що бачили друзі. Павлуша підстрибнув, учепився руками за старі нефарбовані дошки й підтягнувся. Раптом гнилі дошки під вагою хлопця відірвались від опори і полетіли на землю разом з Павлом Віталійовичем.

— Та бодай їм пуп волоссям поріс! — Павлуша забився, а тому не втримався від того, щоб вимовити вголос улюблені слова дідя ІльКа, які той повторював на всі лади і при всякій нагоді. Але з вуст Павлуші вони прозвучали так смішно, що хлопці дружно зареготали. По-собачому усміхнувся і Маркіз, але тут же сховав свою посмішку, не ризикуючи образити людину, чия мама робить такі смачнючі пиріжки.

Малий Барабаш виборсався з-під дощок, ображено скривився, ніби роздумуючи, чи йому б не заплакати, а тоді несподівано теж розсміявся.