Читать «Ранковий прибиральник» онлайн - страница 62

Ірен Роздобудько

«Я дiстав келихи й наповнив їх. Вона усмiхнулася й випила.

— За нас обох, Пат.

— Так, любий, за наше чудове життя.

Яке все було чудне: ця кiмната, тиша i наш смуток. Там, за дверима, було життя, з безмежними лiсами й рiками, з могутнiм диханням, квiтуче й неспокiйне; адже там, по той бiк гiр, березень уже нетерпляче стукав у груди землi, будив її…»

Я перегорнув сторiнку i побачив сiм цифр, написаних олiвцем.

***

…Усю нiч вони свiтилися в моєму запаленому мозку. Напевно, це був номер телефону, але без коду мiста i країни. Вона знову загадала менi загадку?…

Я мордувався, силкуючись пригадати хоч що-небудь iз такої окультної науки, як нумерологiя. А може, це була зашифрована фраза? Iм’я? Адреса? Бiс його знає!

Я поринав у сон на якi-небудь десять-п’ятнадцять хвилин, i передi мною горiло безлiч цифр i знакiв. «Якщо дуже захочеш, ти зрозумiєш, — говорили менi цi цифри. — Але для цього треба ДУЖЕ захотiти. Треба зрозумiти, як сильно це тобi потрiбно!»

Я засинав, але знову цифри, перетворившись на вогненнi молоточки, повертали мене до дiйсностi. Така комбiнацiя цифр могла бути в будь-якiй країнi свiту. Пiд ранок я впав у вiдчай, встромив обличчя в подушку й завив.

Я оплакував усiх, уже не думаючи про цифри, — Еджiдiо, Марiю, Джейка Стейнбека i Бо Дерiка, чорнооку акулу, коханого мiсiс О’Тулл, саму Стефанiю, Монiку, своє прожите до половини життя, цей острiв, такий крихiтний, майже iграшковий, на якому тихий, розмiрений перебiг часу — всього лише оманлива золота сiть на поверхнi бурхливої морської безоднi. Куди менi подiтися? Кому телефонувати?

«Старий! — згадав раптом, як кричав менi Дмитрик з вiкна вагона, що вiз його в чергову експедицiю. — Подзвони Оленцi (це була його нова дiвчина, яка обiцяла чекати)! Запам’ятай: чотири-один-шiсть-сорок-сiмдесят вiсiм!»

Я схопився, як навiжений, я вiдкрив книгу. Цифри майже збiгалися, тiльки замiсть сорока — сорок вiсiм, та ще остання цифра iнша…

«Це — Оболонь! — горлав Дмитрик, намагаючись перекричати стукiт колiс. — Скажеш їй…»

Я не пам’ятав, що вiн доручав сказати — минуло стiльки рокiв! — але телефонний номер сплив у пам’ятi зненацька i чiтко.

Я сiв на лiжку. Блiде передранiшнє свiтло зробило мене схожим на привида, що зникає. Я напружився i згадав iще один номер — свiй, потiм диким зусиллям волi почав згадувати номери телефонiв усiх знайомих, якi жили на лiвому березi Днiпра.

Помилки бути не могло! Це номер мого рiдного мiста. I Вона знала, що я згадаю.

Але раптом я зрозумiв iще одне: вона давала менi шанс бути справжнiм чоловiком — самому прийняти рiшення й виконати його. I це рiшення не повинно залежати нi вiд кого. Тут я мiг би звозити її на Ґозо. Ми б погуляли, сповненi симпатiї одне до одного — чи закоханостi (хто зна?), — яка була б щедро приправлена звичайною романтичною мiшурою: острiв, море, чайки, свiчки, вино…

Очевидно, її, як i мене, пiдганяв час, йшов назирцi, наступаючи на п’яти й важко дихаючи в потилицю. Вино, свiчки i мiсячна дорiжка були не для нас…