Читать «Ранковий прибиральник» онлайн - страница 61

Я швидко впорався з роботою на своєму поверсi, переодягнувся, тицьнув книжку пiд пахву й пiшов через центральний вихiд. Я нiчого не хотiв дiзнаватися, навiть якби на рецепцiї сидiв мiй приятель Скотт Вайль. Але ноги самi несли мене до парадних дверей.

Було близько одинадцятої. З лiфта вийшла група туристiв i рушила до вiзка з багажем, що його припхав носiй з iншого кiнця зали. Серед юрми раптом зблиснуло плаття пiсочного кольору… Невже?! Невже сили небеснi щось перемiнили в плинi подiй?

Ошелешений, я пiдбiг до жiнки, яку бачив тодi в барi, в Асрi…

— Чи можу я допомогти вам? — запитав я, вказуючи очима на її валiзу. Але це все була фiгня — i «чи можу», i «допомогти». Я хотiв почути її голос, зупинити…

— Що сталося? — запитала дама англiйською, а потiм звернулася до когось iз своїх мовою, менi не зрозумiлою. Я збагнув, що вимовив фразу своєю рiдною мовою, яку нiхто тут не мiг знати…

— Вибачте, — пролепетав я. -Все гаразд (all right!), жодних проблем (no problem!), вибачте (excuse me!)…

Я вiдкланявся. Дама знизала плечима й вiдвернулася. У неї були прозорi очi, гострий носик i зовсiм бiлi вiї, як у щойно народженого поросятка…

***

— Щось тут не так, — пiдозрiло подивилася на мене мiсiс О’Тулл, коли я повернувся додому. — Ви що, навiть обiдати не їздили?

Я тiльки махнув рукою. Очi мої знову були порожнi, мов у сфiнкса. Я понуро вернувся туди, звiдкiля виходив уранцi з надiєю… Лiг на лiжко — i немов захитався на хвилях: вони накочувалися на мене, то гiркi, то солонi, то… солодкi. Я намагавсь упокоритися, думати про все, що сталося, вiдсторонено. Мав-бо безкрайнє поле для фантазiй…

Тепер я нiколи не довiдаюся, хто вона, звiдкiля, якого кольору її очi, який вона має голос, скiльки їй рокiв…

Вона могла бути русявою естонкою — бiлошкiрою i флегматичною, зi спортивною, майже хлопчачою, фiгурою. Одну таку я знав колись. I вона менi дуже подобалася, тому що говорила iз загадковим «iноземним» акцентом.

Нi, потiм вирiшив я, вона — косоока татарочка, з тонкою талiєю, важкими стегнами i трохи короткуватими ногами, неначебто вся її енергетика сконцентрувалася внизу, мов закарпатське вино у вузькогорлих корчагах iз опуклими боками.

У те, що вона запальна вiрменка чи тиха казашка, не вiрилось. Але я все одно уявляв найнеймовiрнiшi образи, й у кожному знаходив принаднiсть.

Я надолужував утраченi можливостi, лежачи на лiжку, все ще перебуваючи в прострацiї — немов пiсля наркозу. Я намагався завантажити свiй мозок видiннями i знав: коли наркоз минеться, на мене нахлинуть хвилi болю…

Я взяв до рук книжку. Перегорнув її, спробував читати, але це не вдалося — слова стрибали перед очима, не в’язалися в речення, а речення не вкладалися в головi, втрачали змiст. Заледве знайшов рядки, пiдкресленi мною, потiм — нею. Гарна була гра…

Я ще раз обнюхав кожну сторiнку, боячись заглянути в кiнець: вiн був занадто сумним. Дiвчина вмирала. Дiвчина, яку звали Пат, — дивна i дуже природна, справжнiй друг, дружбан. От якою вона була, незнайомка з 713-го… Я зважився пробiгти передостанню сторiнку: