Читать «Ранковий прибиральник» онлайн

Я до безуму боюся втратити роботу. З цiєю думкою я прокидаюся щодня о п’ятiй годинi ранку. Йду на кухню, вмикаю кавоварку, закурюю першу сигарету (звичка до «Мальборо» залишилася ще з тих давно викреслених з життя часiв, коли за пачку доводилося вiдстiбати циганам-спекулянтам не менш як десять карбованцiв) i намагаюся нарештi прокинутися. Сигарета й мiцна кава запускають у дiю мiй уже трохи зношений механiзм, я вiдчуваю поштовхи серця (власне — починається аритмiя) i легке поколювання в шлунку. Отже, органiзм ожив. Я йду в душ, голюся (зазвичай не обходиться без двох-трьох порiзiв), натягаю джинси й футболку. Все це проробляю дуже тихо, щоб, Боже борони, не розбудити мою господарку, мiсiс Стефанiю О’Тулл, що живе на першому поверсi. Мiсiс О’Тулл дуже пишається, що благополучно вписалася в коло «середнякiв», якi тримають апартаменти, хоч, здається, iнших клiєнтiв, окрiм мене, у неї нiколи не було.

Отже, я вдягаюсь i виходжу на вулицю. Дотепер не можу звикнути, що цi вузькi кам’янi коридори мiж будинками називаються «вулицями». Менi потрiбно пройти триста крокiв уперед, повернути в провулок, згодом — у ще один, а потiм я виходжу на майдан, вимощений вiдшлiфованими мiльярдом нiг плитами (в деякi вкраплено черепашки). Посеред цього майдану — моє мiсце роботи: п’ятизiрковий готель «Плаза Джонсон континенталь». Щоразу, дивлячись на нього (будiвля виглядає аж надто респектабельно), я подумки кажу: «Хвала тобi, старий Джейку!» — тому що саме Джейк Стейнбек, цей безумець i запеклий морфiнiст, з яким колись у Вашингтонi звiв мене саксофон вуличного музиканта-мурина, виник знов у моєму життi тут, на Мальтi.

Вiдверто кажучи, я не знаю, з чого почати цi записки, i чи варто взагалi вести щоденник, якщо його все одно нiхто тут не прочитає, навiть пiсля моєї смертi. З Джейка Стейнбека? З акул у Середземному морi? З цiєї країни, в яку мене занесла течiя (в буквальному сенсi цього слова)? Чи ж — iз вогкого вечора в Києвi, з кав’ярнi «Три пiвнi», куди немає вороття?

Не знаю… Але менi хочеться говорити. Напевно, тому, що я втомився вiд чужої мови (яку, втiм, знаю тепер доволi добре), вiд мовчання на роботi i вдома, коли часто доводиться прокашлюватися, щоби почути власний голос…

Отже, я працюю в готелi «Плаза Джонсон континенталь» на дуже смiшнiй посадi. Справдi, вона смiшна. Я — «покоївка», а точнiше — ранковий прибиральник. Здається, єдиний у свiтi (чоловiки служать хiба що в арабських країнах та готелях для геїв). Моя робота доволi бридка: вранцi я прибираю кiмнати клiєнтiв. I все-таки я жахливо боюся її втратити, це мiй останнiй шанс вижити. Як сталося, що мене сюди взяли? Повторюю: завдяки Джейковi та щасливому випадку.

Коли (пiсля пригоди з акулами) я опинився на цьому кам’яному островi, дуже мало схожому на країну, — тут, у районi Пачевiль у Сент-Джулiансi, як дiдько з табакерки, передi мною виник старий Джейк.

Вiн приїхав сюди з Лос-Анджелеса зi своїми лабухами. Щоби дати кiлька закатрупних концертiв у нiчних клубах, щоби вiдтягнутися в чiлаут-рум, але, мабуть, найперше — аби провiдати давнiх подружок по коледжу для дiтей «товстих гаманцiв» (до речi, тодi лишень я довiдався, що цей «добровiльний покидьок суспiльства», як вiн себе називав, — «золоте» дитя, що колись бiгало стриженими газонами закритого навчального закладу в довгих формених шортах i бiлiй сорочцi).