Читать «Ранковий прибиральник» онлайн - страница 60

Я заснув майже заспокоєний. Уночi менi приснився Ед-акула. Вiн стояв, огорнутий сяйвом, у безтiлеснiй синявi.

— Чому так, старий? — запитав я його.

— Я не мiг iнакше… — вiдповiв Ед. — Щось не склалося…

Вiн знизав плечима i плавно здаленiв, начебто кiнокамера вiд’їхала, — перетворився на маленьку чорну крапку.

***

Вранцi я прокинувся ранiше, нiж звичайно. Вмився, ретельно поголився, вдяг нову бiлу сорочку (ранiше я ходив у вилинялiй футболцi, пiд готельною унiформою її все одно не було видно) i синi джинси. Доскiпливо оглянув себе в дзеркалi. «Достеменно — наречений!» — начебто почув я глузливий голос збоку. Зачесався й тiльки тепер помiтив, що давно не стригся — вигорiле волосся розсипалося по плечах. Але загалом — виглядав пристойно. Принаймнi з очей зникла порожнеча, яку ранiше приховував завдяки чарцi коньяку. Тепер уже чарка не знадобиться!

Я вийшов на вулицю, й дорога до готелю не здалася менi сумовитою й буденною. Квiти розчулювали, нiшi зi статуєю Пресвятої Дiви радували око. Я вiтався з усiма, хто трапився менi на шляху цiєї ранньої години, — iз зеленярем Крiстофером-малюком, iз газетярем Пiтом-семиповерховим, iз Евелiн Сурiма, медсестрою нашого округу, i всi вони привiтно кивали менi. I я любив їх. Як люблять те, з чим невдовзi прощатимуться…

У службовiй кiмнатi ще нiкого не було. Я вирiшив не чекати ранкової перевiрки. Пан Нiколас зрозумiє, що я на посту, побачивши, що мого вiзка немає. Я накинув куртку й вийшов у коридор — викликати лiфт.

Серце моє по-зрадницькому теленькало. Як i вирiшив, залишив вiзок у кiнцi коридору, запхнув у нього куртку й пiдiйшов до заповiтних дверей. Про всяк випадок я тримав у руцi картку-ключ. Постукав. I мимоволi зробив крок назад. За хвилину постукав упевненiше й голоснiше. Подивився на ручку дверей — на нiй не було нiякої таблички. Ще одна спроба. I знову — тиша.

Тодi я встромив картку в отвiр i штовхнув дверi. Швидко ввiйшов у номер i озирнувся. Вiн був порожнiй. Виднiлися слiди квапливого вiд’їзду: якiсь папiрцi, чашка з недопитою кавою, на лiжку — зiм’ятий халат… Лiжко незастелене. Очевидно, збиралися похапцем. Так буває, коли лiтак вилiтає годинi о шостiй ранку, i клiєнти бояться заспати. Якщо лiтак о шостiй, вона встала о третiй, аби встигнути до замовленого таксi…

— Усе! Це — все. Спокiй, — сказав я собi, задихаючись. — Усе, кретине! Вiзьми свого вiзка i прибирай. Завтра тут будуть iншi…

Поки я плентався в кiнець коридору за вiзком i вдягав куртку, дихання моє вiдновилось. А коли я застебнув останнiй ґудзик — ця звична друга шкiра знову зробила мене невразливим.

«Це кiнець!» — дзвенiло в моєму мозку.

Я почав прибирати. Згрiб бiлизну, кинув її на нижнiй ярус вiзка, вимив лазничку, пiдлогу, протер вiкна… Повiдчиняв тумбочки. У шухлядi перед дзеркалом знайшов книжку.

Звичайно, вона забула її. Чи залишила навмисно. Менi вже було байдуже. Ще один змах ножа… Пора б i звикнути. Я засунув книжку в кишеню куртки. Тепер вона не мала для мене нiякогiсiнького значення. Партiя закiнчена. Я програв. I вона знала це наперед.