Читать «Проект «Україна», або Таємниця Михайла Грушевського» онлайн - страница 176

– «вся тутешня буржуазія має ворожі нашій державі імперіалістичні плани»;

– «ми повинні у своєму державному будівництві спиратися на трудові верстви людности, хоч би ми мали загинути»;

– ці верстви «повинні бути забезпечені в своїх соціальних інтересах, бо інакше на нашій території візьмуть гору ті течії і кола, які ставляться прихильно до держав «Антанти», а не до Німеччини»;

– «європейські держави виснажені і знесилені чотирма роками війни, і там, на заході, повинен скоро початись революційний рух»;

– «ми повинні держати відповідний тонус свого життя, щоб у відповідний момент прилучитись до тої боротьби за соціальне визволення, яке там скоро почнеться».

Останній оратор в історії УЦР, бундівець М. Рафес, встиг заявити лише про те, що «робітництво всіх націй на Україні повинно спільними силами боронити суверенітет Української Республіки». «Промова М. Рафеса, – читаємо в звіті, – була останньою в цьому засіданні, бо ледве він устиг скінчити, як в залу засідань увійшов «німецький імперіалізм» в образі озброєного війська, і засідання було насильно скінчено». Це сталося близько пів на четверту вечора. За деякий часу будинку залишилася лише «частина німецьких солдатів», яким «привезли походну кухню».

Майже за добу, увечері 29 квітня, те, що залишилося від Ради («членів Ради мало, добре представлені так звані меншини, крім російських соціалістів-революціонерів; мало українських соціалістів-революціонерів і українських соціал-демократів», – відзначив у звіті репортер «Киевской мысли»), спробувало направити депутацію до німецького посла барона Альфонса Мумма фон Шварцентштайна. На зустрічі посол прямо вказав: «заяви Центральної Ради запізнилися», вказівки німецької влади, зокрема щодо «соціалізації землі та інших реформ», «до уваги не бралися і сталося те, що сталося».

Поки депутація їздила до посла та вислуховувала його зауваження, заступник голови Центральної Ради Аркадій Степаненко зачитав «законопроект Конституції України», перший параграф якого починався словами: «Відновивши своє державне право, яко Українська Народня Республіка<…>». Документ було ухвалено нашвидкуруч, без обговорення, відразу в трьох читаннях.

Воно і не дивно. Адже «засідання мало нервовий, лихоманковий характер», читати написаний текст було ніколи. А якби на те був час, то найперше, що годилося би зробити, так це запитати у його авторів (а комісію з підготовки Основного закону, нагадаємо, очолював М. Грушевський особисто) таке: а коли, власне, УНР втратила «своє державне право», щоб його «відновити»? Саме слово «відновляти», за класиком жанру, Б. Грінченком, має лише два значення: «обновлять», «обновить»; «возобновлять», «возобновить». Ані «обновлять», ані «обновить»; ані «возобновлять», ані «возобновить» щось відсутнє перед тим, а тим більше ПРАВО, взагалі неможливо – його можна хіба що набути. А джерелом права в прокламованій УЦР Українській Республіці міг бути тільки народ, який через своїх законно обраних представників міг проголосити нову державу. Але цих представників не було, бо не було й громадян УНР, які могли би цих представників обрати. Громадян України бути не могло до самого проголошення держави Україна, яку могли проголосити тільки громадяни України, яких не могло бути до проголошення держави Україна… – і так до безконечності.