Читать «Переяславська Рада. 1654» онлайн - страница 42

Основною метою розгляду і вивчення проблеми для російських істориків права була юридична класифікація українсько-російських відносин у зв'язку з договором 1654 року. Найбільш популярними були версії про розгляд українсько-російського договору як акта: інкорпорації (на певних умовах із збереженням автономії), васалітету, протекторату, реальної унії, особистої унії.

Отже, з-поміж розглядуваних варіантів присутня також інкорпорація, але погляди на неї у російських правознавців значною мірою відрізнялися від поглядів російських та українських

істориків. Під інкорпорацією як українські, так і російські історики звичайно вважали повну інкорпорацію (як, скажімо, Пантелеймон Куліш), котра є лише одним із видів інкорпорації. Повна інкорпорація передбачає повний контроль держави-приєднувача над приєднаною територією, що звичайно відбувається, коли якась держава захоплює ту чи іншу територію військовою силою. Більшість правознавців визнали, що в цьому разі йдеться не про повну інкорпорацію.

Найпопулярнішими серед тогочасних дослідників історії російського права були трактування договору 1654 року як унії або ж як однієї з форм васалітету чи протекторату.

Варіант трактування договору як унії зазвичай розглядав її як унію або реальну, або як персональну. Персональна унія полягає в тому, що дві держави з якоїсь причини з'єднуються під владою одного монарха. Таке об'єднання відрізняється від інкорпорації тим, що відбувається за обопільною згодою сторін (як, скажімо, було у випадку з Вільгельмом II Оранським, який одночасно був правителем і Англії, і Нідерландів), або ж у результаті династичного шлюбу (наприклад, Кревська унія 1315 p.). Саме такою унією було, на думку історика В. Сергієвича, українсько-російське зближення в 50-х роках XVII століття. Цей автор полемізує з трактуванням Переяславської ради і договору 1654 року як акта інкорпорації. На основі наявних тоді джерел він робить висновок: «Малороссия не была присоединена как провинция, как была присоединена, например, Тверь… Малороссия не соединилась с Московским государством, а только признала своим государем царствующего в Москве государя с его потомством».

Справді, твердження про перехід України під «високу руку» московського царя можна трактувати й таким чином. Але Богдан Хмельницький і фактично, і згідно з умовами договору після його укладення виконував у повному обсязі всі функції голови держави, хоча в разі персональної унії цар має володіти й керувати обома державами, що не є можливим за збереження гетьманом всієї повноти державної влади в Україні. До того ж персональні унії відбуваються за умови, коли в країні з якоїсь причини на час її здійснення немає правителя. Тобто в одній із країн місце голови держави має бути вільне. У нашому випадку голови держав є в обох країнах.

Інший варіант унії передбачає з'єднання двох держав в одну шляхом укладення договору, що обумовлює права та умови співпраці для обох сторін. Такою була, наприклад, Люблінська унія 1569 року, що є безумовно класичним взірцем, еталоном реальної унії. Звичайно, коли вважати українсько-російський договір 1654 року чимось подібним до конституції, то можливо допустити і такий варіант. Але в разі реальної унії: по-перше, обов'язкова наявність спільних органів державного управління і владних інститутів, чого ми не спостерігаємо в Україні за часів Богдана Хмельницького; по-друге – спільність зовнішньополітичної діяльності (жодна зі сторін не має права на свою окрему зовнішню політику). Згідно з договором, Україна таку змогу, хоч і з деякими обмеженнями, мала. Таким чином, повна інкорпорація, реальна і персональна унія, є найменш імовірними варіантами українсько-російських відносин 50-х pp. XVII століття, оскільки в наявних договірних документах не було передбачено існування тих інститутів, без яких неможливе укладення міждержавної унії чи повна інкорпорація України. Ці трактування українсько-російського зближення 50-х pp. XVII століття піддавалися досить гострій критиці ще в XIX – на початку XX століття. Тоді ж доволі популярними стали гіпотези про договір 1654 року як про встановлення васальної залежності України від московського царя, про протекторат Московського царства над Україною, а також про неповну інкорпорацію України Росією.