Читать «100 чарівних казок світу» онлайн - страница 292

Був Стан на вдачу тихий, слова зайвого не промовить, а як скаже – і не заперечиш.

Кожен такому зятеві був би радий – та хіба вмовиш? І друзі, і жінки – всі дали йому спокій.

Якось піднявся він до третіх півнів, мамалиґу з бринзою в торбу склав, запріг волів і з божою поміччю по дрова поїхав. Світало, коли до лісу доїхав. Дров нарубав, на воза склав, пустив волів пастися і сам підкріпитися сів. Уже й ситий, а мамалиґу все їсть – не додому ж нести. На пні залишив із словами: «Знайде частування яка-небудь істота – подякує». З божою поміччю запріг волів і додому пішов – сонце якраз у зеніті було. Ледве ліс залишився позаду, накрила Стана гроза: дощ, град із снігом – темно, хоч в око стрель. Страшний суд якийсь! У таку негоду і праведникові до гріха недалеко – улюблена погода чортів.

Скараоський, найважливіший над чортами начальник, візьми та й розішли своїх слуг рогатих по воді і по суші з місією: людей пересварити і шкоди більше наробити.

Кинулись чорти на всі чотири сторони. Кому, може, і пощастило з них, та тільки не тому, хто вибрав ліс для свого паскудства.

Збившися з копит у пошуках підходящої нагоди, у сутінках розгледів чорт слід од Станового воза і навшпиньки прокрався до узлісся, де дроворуб вантажив свого воза. Самого хлопця на той час і близько не було.

Розсердився чорт, зубами заклацав: без нічого до Скараоського не поткнешся, а від довгої пішої прогулянки у рогатого голова паморочитись почала, від голоду живіт до спини приріс.

А шматок мамалиґи лежить собі на пні – на корм нечисті. З'їв чорт мамалиґу і до начальника поплентався. У пеклі його чекав суворий допит:

– Що, голубе, добре попрацював? Багато душ занапастив?

– Де там, – покаявся чорт, тремтячи від страху. – Так природа розбушувалася, що на весь ліс – один відвідувач з роду людського. Тільки утік він од мене, не наздогнав я його. Добре хоч, попався мені шматок мамалиґи на пні. Вгамував голод, а то й охлянути можна. От і все, ваше темносте.

– Ах ти ж мізерний чорт! Мамалиґу зжер, а про слова людини, що вона їх на пні залишила, тобі й невтямки?

– Які такі слова, пане?

– Та ти простих смертних думки читати повинен, не те що розмови підслуховувати! Мене й у лісі не було, а вже знаю, що було сказано: «Знайде частування яка-небудь істота – подякує». Подякував, як проковтнув?

– Мовчки з'їв, пане.

– Он як! Ні в чому на вас, чортів, покластися не можна! Але я тебе провчу: йди-но ти на службу до свого годувальника і три роки в нього наймитуй. Дзвінкої монети не проси, ударте по руках, що ти, як вийде строк, забереш з його будинку, що тобі сподобається. І щоб Пекельній П'ятці від твого заробітку користь була – он підпори всі зотліли… Чи втямиш, що треба? Йди негайно.

– Буде зроблено, пане!