Читать «100 чарівних казок світу» онлайн - страница 293

Перед Становим будинком перекинувся чорт у восьмилітнього хлопця, до двору благодійника затрюхикав. Стан мішав собі мамалиґу, коли пролунав собачий гавкіт. Гульк – хлопець од псів на огорожу заліз. Кинувся Стан до огорожі відкликати собак:

– Мовчи, Хормузе! Стій, Балане! Додому, Зурзане! А ти звідки, хлопче? Чого псів мені дражниш?

– Яке там дражниш, дядьку? Я вбогий сиротина, служби собі шукаю.

– Служби? Та ти з гусьми не впораєшся… Скільки років?

– Тринадцять.

– Чи тринадцять?… Сім, найбільше – вісім. Як тебе звуть?

– Киріке кличуть.

– Часом не святий Киріке Кульгавий, хто чортів за волосся тягне, хрестив тебе?

– Знати такого не знаю, але мене Киріке кличуть.

– Та ти й справді горобець, Киріке, цвінь-цвірінь.

– Який є, не з кожного велетня будуть люди. З праці про людину судять, не із зросту-імені.

– От так Киріке – розумний, як чорт! Відгадай-но краще загадку: широке – на широке, зверху – гарячіше, зверху – розчепірене, зверху – кривизна, зверху – білизна, зверху – жовтизна, зверху – богатир?

Киріке тільки посміхнувся:

– А відгадаю – даси мені шматочок?

– Спочатку відгадай, там видно буде.

– На дворі піч, вогонь, таганець, чавунець, вода в чавунці, борошно і товкачик – мамалиґу мішати.

– Розумниця, Киріке! Скільки за рік служби береш?

– На рік не згоден.

– А на який строк?

– На три роки, панів на переправі не міняють.

– Чудово, Киріке. І скільки за три роки тобі покласти?

– А ніскільки. їду та одяг. А як відслужу, віддаси мені зі свого господарства, на що око покладу.

– Дивна угода. А коли душа моя тобі сподобається? Чорт тебе знає.

– Заспокойся, багато в тебе не попрошу, заберу непотрібне.

– Гаразд, тільки умова: не лаятися, а то, чого доброго, доведеш мене до гріха.

– Це само собою.

– Ось і по руках. Підкріпися картоплею в часниковому соусі та мамалиґою і до роботи.

Влаштувався хлопець зручніше, вгамував голод і служити почав. І так робота у нього йшла гаразд, що з ним і Стан про смуток свій забув, щасливчиком став, розбагатів, Киріке як сина полюбив.

Минуло два роки, і Киріке запитав:

– Пане, чому ти досі неодружений? Так і постаріти недовго без спадкоємця. Кому нажите передаси?

– Господь з тобою, Киріке! Не оженився свого часу – тепер тільки чортам на сміх. Я більше дід тепер, ніж хлопець…

– Нічого, пане, дідом прикидатися. Саме час тобі одружуватись: є чим жінку і дітей годувати. Добра он скільки.

– Дивна ти, Киріке, людина. Ні посівів у мене немає, ні… Жінку нелегко утримувати…

– Коли так, то вже я підсоблю, щоб пшениці тобі вистачило на калачі не те що до весілля – до хрестин. Бачиш он те поле стиглої пшениці?

– Бачу.

– Йди до поміщика і скажи, що візьмешся зжати й зібрати йому в скирти весь його хліб. Грошей за це не проси, а вимагай стільки пшениці, разом із соломою, скільки під силу понести тобі удвох з робітником.

– Ти, Киріке, мабуть, утратив здоровий глузд? Для такої служби сотні, а то й тисячі рук потрібні. Гра не варта двох в'язанок пшениці.

– Пане, довірся мені і йди до поміщика.

На десятий раз тільки набрався він духу, до поміщика поплентався:

– Потрібні женці?