Читать «100 чарівних казок світу» онлайн - страница 291

Хлопчик тихо проливав сльози – вологими потоками лилися вони по його запалих щоках. А люди йшли кожен до свого будинку, не помічаючи його. Не бажаючи помічати…

І сонце сховалось за гору і зникло з очей.

– Сонечко, я знаю, ти пішло до своєї матері. Ви живете за горою. Я знайду тебе. їй-богу, знайду…

І бідолаха, тремтячи як осиковий листок, чіпляючись за стіни розкішних будинків, просувався вперед. Незабаром місто залишилось далеко позаду.

Ось він біля підніжжя гори. Нелегко дається йому кам'янистий узвіз. Стираючи ноги об каміння, долаючи нелюдський біль, хлопчик, ні на мить не зупиняючись, видирався нагору.

Непроглядна темрява огорнула смарагдову гору. Зірки на її шпилі так і вабили. А вологий вітер усе не вщухав, відлунюючи в каньйонах і скелях.

Снували-полювали на чорних крилах пугачі.

Хлопчик, забувши страх, піднімався все вище й вище.

Раптом він почув собачий гавкіт, а за мить ніч розітнув людський голос:

– Хто ти і куди йдеш?

– Я хлопчик. А йду до сонця. Підкажи, добрий чоловіче, де його дім, близько чи далеко?

Незнайомець підійшов, тримаючи запалену скіпку в руках, і ласкаво заговорив до дитини:

– Ти, мабуть, втомився? А коли востаннє їв? Іди за мною. І як тільки батько з матір'ю відпустили тебе самого серед ночі та серед холоднечі?

– Немає в мене батька-матері. Сирота я…

– Іди, синку, за мною, – знову покликав співчутливий незнайомець і за руку повів хлопчика до свого будинку.

Будинок його виявився невеликою хаткою, сім'я – жінка і троє дітлахів – розсілися навколо столу.

У просторому дворі за хаткою бекали вівці. Незнайомець був пастухом.

– Любі діти, я вам братика привів. Тепер вас не троє, а четверо. Де на трьох хліба вистачає, і для четвертого шматок знайдеться. Обіймайте рідного, чого стоїте?

Жінка пастухова перша пригорнула сироту, ласкаво, по-материнському, розцілувала. Діти за нею слідом – по-братньому обійняли.

Хлопчик не зміг стримати щасливих сліз.

За стіл усі сідали, просвітлені й радісні. Мати приготувала ліжко і всіх поклала коло себе. Знесилений хлопчик незабаром забувся сном.

Уві сні він усміхався. Йому ввижалося, що він знайшов нарешті сонце, розніжений і обігрітий, він спить тепер у його теплих обіймах.

Хлопчикове серце співало з радощів – ну як тут не прокинутись?

Струсивши з себе залишки сну, він побачив, що ніяке не сонце він обіймає, а своїх братів і неньку.

Аж тоді він усвідомив, що сонце живе тут, у цій хатці. І сам він, учорашній сирота, в обіймах сонця.

Йон Крянге

Казка про Стана Бувалого

Був собі один парубок, і звали його Стан. Ні батька, ні матері – ріс серед чужих людей. Безпритульним хлопчиком йшов він од порога до порога, поки зупинився в одному квітучому селі. Не в одного пана побував слугою, перш ніж перевалило Станові за тридцять, овечки в нього завелися, віз та два волики, корова дійна, хатку собі поставив – сам собі хазяїном зробився. Та що за хазяїн без хазяйки? Але він стільки від сусідів про заміжніх жінок начувся, що тільки й знав, що одруження відкладав: з осені на зиму, із зими на весну, з весни на літо, а віз із одруженням і нині там. У народі кажуть: у двадцять років з власної волі одружуєшся, до двадцяти п'яти – інші допоможуть, до тридцяти – бабі кланяйся, а після тридцяти сам чорт тобі не сват.