Читать «100 чарівних казок світу» онлайн - страница 282

Тим часом їх оточили хлопчики-дзвіночки, смикали Мішу за одяг, дзенькали, стрибали, бігали.

– Весело ви живете, – сказав їм Міша, – завжди б із вами залишився. Цілий день ви нічого не робите, у вас ні уроків, ні вчителів, так ще й музика цілий день.

– Дінь-дінь-дінь! – закричали дзвіночки. – Ні, Мішо, погане нам життя. Правда, уроків у нас немає, то й що? Все наше лихо саме в тому, що в нас, бідних, жодної немає справи; немає в нас ні книжок, ні малюнків; цілий день грай так грай, але ж це, Мішо, дуже, дуже нудно. Можеш собі уявити, як, нічого не роблячи, просидіти в табакерці, і навіть у табакерці з музикою.

– Так, – відповів Міша, – ви кажете правду. Це й із мною трапляється: коли після навчання візьмешся до іграшок, то так весело; а коли у свято цілий день усе граєш та граєш, то до вечора й знудишся.

– Так, але в нас є інше лихо, Мішо: у нас є дядьки.

– Які ж дядьки? – запитав Міша.

– Дядьки-молоточки, – відповіли дзвіночки, – злі! Раз у раз, як ходять по місту, так нас постукують.

Справді, Міша побачив, що по вулиці ходили якісь добродії на тоненьких ніжках, з довжелезними носами й шепотіли між собою: «тук-тук-тук! тук-тук-тук! піднімай! зачіпай! тук-тук-тук!». И дядьки-молоточки без зупину то по тому, то по іншому дзвіночку тук так тук. Він підійшов до цих панів, дуже чемно вклонився їм і запитав, навіщо вони б'ють бідних хлопчиків. А молоточки йому:

– Геть іди! Там у палаті й у халаті наглядач лежить і стукати нам велить. Тук-тук-тук!

– Який це у вас наглядач? – запитав Міша в дзвіночків.

– А це пан Валик, – задзвеніли вони, – предобра людина, день і ніч із дивана не сходить; на нього ми не можемо поскаржитися.

Міша – до наглядача. Дивиться: він справді лежить на дивані, у халаті й з боку на бік перевертається. А по халаті в нього шпильки, гачечки; тільки що втрапить йому молоток, він його гачком спершу зачепить, потім спустить, а молоточок і стукне по дзвіночку.

Щойно Міша до нього підійшов, як наглядач закричав:

– Хто тут ходить?

– Це я, – хоробро відповів Міша, – я – Міша…

– А що тобі треба? – запитав наглядач.

– Так мені шкода бідних хлопчиків-дзвіночків, дядьки їх без зупину постукують…

– А мені що?! Нехай собі дядьки стукають хлопчиків!

Миша пішов далі – і зупинився. Дивиться, золотий намет із перлиною; нагорі золотий флюгер вертиться, а під наметом лежить царівна Пружинка та, наче змійка, то згорнеться, то розгорнеться й без зупину наглядача під бік штовхає. Міша сказав їй:

– Пані царівно! Навіщо ви наглядача під бік штовхаєте?

– Зіц-зіц-зіц, – відповіла царівна. – Дурний ти хлопчик. Якби я валика не штовхала, валик би не вертівся; кабы валик не вертівся, то він за молоточки б не чіплявся, молоточки б не стукали; якби молоточки не стукали, дзвіночки б не дзенькали; якби дзвіночки не дзенькали, і музики б не було!

Міша нахилився й пригорнув царівну пальчиком.

В одну мить пружинка із силою розвилася, валик сильно закрутився, молоточки швидко застукали, дзвіночки заграли, і раптом пружинка лопнула. Усе замовкло, валик зупинився, молоточки попадали, дзвіночки згорнулися на сторону, сонечко зависло, будиночки зламалися… Тоді Міша згадав, що тато наказував йому не торкатися пружинки, злякався й… прокинувся.