Читать «100 чарівних казок світу» онлайн - страница 281

– Нічого, таточку, я такий маленький; мені так би хотілося довідатися, що там робиться…

– Право, мій друже, там і без тебе тісно.

– Так хто ж там живе?

– Там живуть дзвіночки. Тато підняв кришку на табакерці, і що ж побачив Міша? І дзвіночки,

і молоточки, і валик, і колеса…

Міша зачудувався:

– Навіщо ці дзвіночки? навіщо молоточки? навіщо валик з гачками?

А тато відповідав:

– Не скажу тобі; сам подумай. Тільки от цієї пружинки не займай! інакше все зламається.

Тато вийшов. Міша дивиться: унизу табакерки відчиняються дверцята, і із дверцят вибігає хлопчик із золотою головкою й у сталевій спідничці, зупиняється на порозі й кличе до себе Мішу.

Міша побіг до дверцят і з подивом помітив, що дверцята йому точно на зріст.

– Дозвольте довідатися, – сказав Міша, – з ким я маю честь говорити?

– Дінь-дінь-дінь, – відповів незнайомець, – я хлопець-дзвіночок, житель цього містечка. Ми чули, що вам дуже хочеться побувати в нас у гостях, і тому зважилися просити вас зробити нам честь до нас завітати.

Хлопчик-дзвіночок взяв його за руку, і вони пішли. Отут Міша помітив, що над ними було склепіння, зроблене зі строкатого тисненого папірця із золотими краями. Перед ними було інше склепіння, тільки менше; потім третє, ще менше; і так усі інші склепіння – що далі, то менше.

– Я вам дуже вдячний, – сказав Міша. – Але подивіться, які у вас низенькі склепіння, там я й не проповзу. Я дивуюся, як і ви під ними проходите.

– Дінь-дінь-дінь! – відповів хлопчик. – Пройдемо, не турбуйтеся.

Справді, з кожним їх кроком, здавалося, склепіння піднімалися, і наші хлопчики всюди вільно проходили; коли ж вони дійшли до останнього склепіння, хлопчик-дзвіночок попросив Мішу озирнутися. Міша озирнувся, і що ж він побачив? Тепер те перше склепіння, під яким він пройшов, входячи у дверцята, здалося йому маленьким, начебто, поки вони йшли, склепіння опустилося. Миша був дуже здивований.

– Чому так? – запитав він свого провідника.

– Дінь-дінь-дінь! – відповів провідник, сміючись. – Звіддаля завжди так здається. Мабуть, ви ні на що вдалину уважно не дивилися; удалині все здається маленьким, а підійдеш – велике.

– Так, це правда, – відповів Міша, – я дотепер не думав про це, і тому от що зі мною трапилося: я хотів намалювати, як матуся біля мене грає на фортеп'яно, а тато на іншому кінці кімнати читає книжку. Тільки цього мені ніяк не вдалося зробити: працюю, працюю, малюю якомога вірніше, а все на папері в мене вийде, що тато біля мами сидить і крісло його біля фортеп'яно стоїть, а тим часом я дуже добре бачу, що фортеп'яно стоїть біля мене, біля віконця, а тато сидить на іншому кінці, біля каміна. Матуся мені казала, що тата треба намалювати маленьким, але я думав, що вона жартує, тому що тато набагато більший її на зріст; але тепер бачу, що вона правду говорила: тата треба було намалювати маленьким, тому що він сидів удалині. Дуже вам вдячний за пояснення, дуже вдячний.

От перед ними ще дверцята; вони відчинилися, і Міша опинився на вулиці. Бруківка вимощена перламутром; піднебіння строкате, черепахове; по піднебінню ходить золоте сонечко; будиночки сталеві, поліровані, вкриті різнобарвними мушлями, і під кожною кришкою сидить хлопчик-дзвіночок, і багато їх.