Читать «100 чарівних казок світу» онлайн - страница 276

– Не пив би, не їв, усе на милу глядів – та сльозою моря не наповниш, а супостата вашого хрестом і молитвою не знищиш; отже, сідати козаку на коня, а нашому брату братися за пищаль та за щуп! – каже гренадер.

– Та ви вільно чи невільно сюди зайшли?

– Наша воля – воля царська; за нього животи наші, за нього голови!

– Подивишся на вашого брата, так жаль доймає! Якби на мою немудру голову – що б, здається, за радість у такій веризі ходити! Покинув би честь і місце…

«Піду до іншого! – подумав чорт Сидір Полікарпович. – Тут, у країні пригішпанській, західній, зручніше мені буде з ними побрататися, а там спробую з ними разом їхньої землі дістатися!»

Пристав до них, служив, терпів усе лихо солдатське, але – дуже морщився! Йому в першу добу ківером на лобі мозоль нам'яло пальця в півтора; від залізного листа у комірі шия стала неповороткою, гірше, ніж у сірого вовка; широкою перев'яззю плечо віддавило, ранцем ледь не задушило! «Що мені за неволя в такому хомуті ходити! Буду жити я по-своєму».

Так і зробив. Полк вийшов на смотр, у всіх ранці й амуніція в порядку, а в нашого Сидора ні цеглинки форменної, ні вакси сухої, ні воску, ні лоску, ґудзики нечищені, ниток у валізці ні сірих, ні білих!

Сидір Полікарпович думав нести службу по-своєму, та йому це відгукнулося так круто і болісно, що він, забувши всі добрі поради й настанови старости-сатани, кинув усе – і службу, і ранець, і рушницю, і суму, прокляв життя і втік. Він тікав три доби не озираючись, набив п'яти і присів нарешті під липку перевести подих. Не встиг він іще опам'ятатися, як раптом побачив перед собою чоловіка, невисокого на зріст, у низькому капелюху без пера, у розстібнутому сірому сюртуку, довгій жилетці, у ботфортах, який стояв, склавши руки на грудях і виставивши ліву ногу вперед, і розглядав по черзі всі віддалені дороги, і не міг, здавалося, вирішити, яку йому вибрати. Чорт Сидір підійшов, обнюхав незнайомця, в одне вухо йому вліз, в друге виліз і дізнався таким чином усі помисли і задуми його. У цей час раптом підлетів латник із косматим шоломом і, вказуючи назад, доповів, що він знову вже бачив піки на червоних і синіх древках і нагайки. Той кинувся на коня і помчав стрілою; і наш Сидір, зметикувавши і розгадавши діло, ледь устиг сунути йому листа, якого він, зігнувшися на карачках за задньою лукою вершникового сідла, написав і якого за цієї оказії надумав відправити в пітьму суцільну до командира свого, сатани-старо-сти, щоб повідомити його про погані успіхи свої та проситися додому. Сидір не чаклун, та вгадав; лист його запізнився трохи, це правда, але він, застрахований, справді дійшов нарешті до місця і був переданий вершником просто до рук старості-сатані, настоятелю Стопоклепові Живдираловичу; ось він від слова до слова:

«Лист від чорта-послушника, Сидора Полікарповича, до сатани-ста-рости, Стопоклепа Живдираловича, писаний на землі, у країні пригішпанській, західній, і відправлений у пітьму з першою оказією з чоловіком, невисоким на зріст, у капелюху без пера.