Читать «100 чарівних казок світу» онлайн - страница 269

Отже, після благополучного вирішення і закінчення трьох кримінальних справ цих Шемяка послав повіреного свого вимагати від Ха-ритона платні, яку він йому під час суду обіцяв і показував. А Харитон-цілувальник відповів: то в мене праща, а в ній камені; якби суддя Шемяка мене засудив, я б йому лоба розтрощив! Тоді Шемяка Антонович, суддя і воєвода, перехрестившися, сказав: слава Богу, що я його не засудив: він би камінь кинув і, чого доброго, зашиб би мене! Потім, розміркувавши, що йому час відпочити й заспокоїтися після тяжкої праці й клопотів, поїхав, для покращення здоров'я свого, на службі втраченого, за море, на теплі води. А Харитон, цілувальник відставний, як пішов вимагати за суддівським вироком виконання, так і взяв, на мирову, з одного козу, з другого борошна, з третього тулуп і корову – та й додому…

Казка про Георгія Хороброго і про вовка

Казка наша – про дивний і давній побут часів першородних: про те, що діялося і творилося, коли худоба і звір, риба і птиця, як переселенці, першородні й новозданні, як новачки світу нашого, не знали ще ні складу, ні ладу в побуті своєму; не обжилися ще ні з людьми, ні з місцем, ні з життям, ні самі проміж себе, не знали порядку й начальства, розмовляли хто по-татарськи, хто по-калмицьки і не добилися ще, кому й кого глодати і кому з ким у мирі жити, кому кого душити і кого боятися; кому ходити зі шкурою, а кому без шкури, кому бути ситому, а кому голодному.

Сірий вовк, промаявшися три доби без їжі, сподіваючись на фірмана, що дозволяє і йому, грішному, скоромний стіл, побрів нарешті на мирську сходку, де, як почув він від лисиці, яка бігла повз його логово з курчатком у зубах, Георгій Хоробрий правив суд і чинив розправу на малого й на великого. Прийшов сірий на віче; став подалі, подивився, присів на задні лапи по-собачому і знову подивився, прислухався трохи, зітхнув, похитав головою, облизнувся і повернув назад. «Тут не буде ладу, – подумав він, – крику й галасу досить; а що далі – не знаю. Краще йти звідси. Я не дурень, так до часу, поки Господь терпить гріхам моїм, поки смерть сама на мене не напоролася, бути дурнем не хочу. Нашому брату в сутінках можна залізти проміж інших людей, а в темряві опівночі так і поготів; а серед білого дня – бармоймін, не піду».

Отже, він прийшов додому, заліз у трущобу глуху, упав на бік і почав, ляскаючи зубами, шукати по шубі своїй. Прийшла ніч, і сірий зметикував і здогадався, що так ситим не будеш. «Зовсім курсах, пропав, – бурчав він подумки, – поашати нічого!» Що робити: віліз із терновника, ожив і трохи освіжився, коли різкий північний вітер пахнув по тулупу його, збиваючи мохнату шерсть, – очі в нього загорілися у пітьмі нічній, ніби свічки. Піднявши морду на вітер, пустився він вовчою скачкою і незабаром почув живність. Але, оскільки це була тільки перша спроба сірого промислити самоучкою, то він і не рознюхав, на яку поживу, з милості шайтана, наштовхнувся, а тільки облизувався, крадучись і присідаючи, піднявши брови вгору і зробивши вуха зубрильцем, і прошепотів: «Щось дуже солодке!»