Читать «100 чарівних казок світу» онлайн - страница 242

І ось… дострибався. Повернув до парку, упірнув у якийсь зелений провулок, потрапив у чужий город – пошматував старий черевик, – звідти в поле, звідти на шосе – і все загинуло! Я заблукав… Сів на камінь, затремтів і втратив «притомність духу». Досі я не знав, що таке ця «притомність»…

Обнюхав шосе: чужі підметки, пил, гума і автомобільне мастило… де моя вілла? Будиночки раптом стали всі на один штиб, діти біля хвірток, немов миші, зробилися схожі одна на одну. Вилетів до моря – інше море! І небо не те, і берег порожній і шерехатий… Старички і діти обдирали зі скелі устриць, ніхто на мене і не поглянув. Ну звісно, ідіотські устриці цікавіші за безпритульного фокса! Пісок летить в очі. Очерет лепече якусь нісенітницю. Йому, дурню, добре – приріс до місця, не заблукає… Сльози як той горох покотилися по морді. І найжахливіше: я голий! Ошийник залишився вдома, а на ошийнику моя адреса. Будь-яке дівчисько (я би вже організував!) прочитало б його й одвело мене додому. Ух! Коли б не відплив, я би, мабуть, утопився. І був би великий дурень, тому що я все-таки відшукався.

* * *

Перед жовтим парканом біля палісадничка прихилився до телеграфного стовпа і похнюпив голову. Я бачив на малюнку в такій позі заблукалого собачку, і поза ця мені дуже сподобалась.

Що ж, я не помилився. У хвіртці з'явилася рожева пляма. Вийшла дівчинка (вони завжди добріші, ніж хлопчики) і сіла переді мною на доріжці.

– Що з тобою, собачко?

Я схлипнув і підняв праву лапку. Зрозуміло й без слів.

– Заблукав? Хочеш до мене? Можливо, тебе ще й знайдуть… Мама у мене добра, а з татом справимося.

Що робити? Ночувати в лісі… Хіба я дикий верблюд? По животу мов коти лазять. Я пішов за дівчинкою і вдячно лизнув її в коліно. Якщо вона коли-небудь заблукає, неодмінно відведу її додому…

– Мамо! – запищала вона. – Матусю! Я привела Фіфі, вона заблукала. Можна її поки залишити у нас?

О! Чому «Фіфі»?! Я Міккі, Міккі! Алея, у котрого такі прекрасні думки, не можу ж і півслова сказати їхньою людською мовою… Нехай. Хто сам собі яму копає, той у неї сам попадає…

Мама наділа пенсне (ніби й без пенсне не видно, що я заблукав!) і посміхнулася:

– Яка гарненька! Дай їй, дружок, молока з булкою. У неї дуже порядний вигляд… А там побачимо.

«У неї»… У нього, а не у неї! Я ж хлопчик. Але страшенно хотілося їсти, треба було підкоритися.

їв я не поспішаючи, ніби робив їм ласку. Ви пригощаєте? Дякую, я з'їм. Але, будь ласка, не подумайте, що я який-небудь голодний бродячий пес.

Потім прийшов тато. Чому ці тати всюди стромляють свого носа, не знаю.

– Що це за собака? Що в тебе, Лілі, за манера тягти всіх звірів до нас на віллу? Може, вона сухотна… Йди, йди геть звідси! Ну!

Я? Сухотний?

Дівчинка розпхикалась. Я з повагою зробив крок до хвіртки. Але мама строго подивилась на тата. Він був дресирований: хукнув, зітнув плечима і пішов на веранду читати свою газету. З'їв?