Читать «Інші пів’яблука» онлайн - страница 79
Галина Костянтинівна Вдовиченко
– Я?… – від хибного руху брастматиком під оком залишилася плямка туші.
– Моя героїня твоїм голосом розказує свою історію. Чи тобі це якось не авжеж?
Підійшов, обійняв Луїзу.
– Обережно, очі мені розмажеш.
– Вона говорила в камеру, – він повернувся у своє крісло, – але я дав слово, що її обличчя на екран не потрапить, хоч, здавалося б, де логіка?… У неї взагалі з логікою проблеми. Чи то зі щирістю… Запевняє, що їй подобається те, що вона робить. Любить, мовляв, чоловіків, любить свою роботу… Ла-ла-ла… А наприкінці розказує, як її взяли на полювання й дали рушницю з оптичним прицілом, із горіховим різьбленим ложем. Навчили, як поводитися зі зброєю. І от стоїть вона на вишці, дуло на підставці, цілиться в кабана… Зроби волосся, як я люблю, таким низьким коромислом на шиї… Так от. Рівно дихає, як навчали; тримає кабана на мушці. Чого тягнеш, стріляй! Утече ж. А вона не може. Смішне воно, каже, згори, таке вгодоване, на тонких ніжках, руда щетина навсібіч, шпортається в землі довгим носом, порохкує… Живе. Шкода… Знаєш, що допомогло? Уявила собі, що це чоловік. Я вкляк. Чоловік? Якийсь певний чоловік?… А вона мені: «Ні, просто чоловік, загальний образ». І тоді, каже, всі сумніви наче рукою зняло. Видихнула, затамувала віддих і натиснула на спусковий гачок. Любить вона чоловіків, аякже! Любить це діло, ага! І нічого більше не треба, жодних зайвих слів: лише її розповідь, що починається зі слів «я це люблю», а закінчується словами «видихнула – і натиснула на гачок»… А коли я все зняв, вона й каже: «Тільки я це тобі розповіла, тобі особисто, а не для кіно. Дай слово, що ти цих кадрів у фільм не вставиш. Історію мою – можна, мене – ні».
– Ти? Тобі? – перепитала Луїза, закручуючи свої довгі руді кучері в низький вузол на потилиці. – Ви з нею були на ти?
– Вона з усіма на ти. І що було робити? Пообіцяв. Вона тоді регоче, зараза: а класний я тобі вибір залишила, правда? Як тобі дилема від дівчини-трасовички? Що тепер робитимеш, режисере-операторе? Додержуватимеш слова чи забудеш, що обіцяв, тільки-но опинишся у своєму Львові?…
Кінь стежив за тим, як Луїза торкається губ майже безбарвною помадою, лише зволожує вуста, додає їм блиску. Начебто нічого особливого з собою не робить, а з кожним штрихом гарнішає. Скинула пеньюар… Які граційні в неї рухи!
– Застебни, – повернулася до нього спиною, вже в зеленій сукні.
– Я її спитав… – обережно потяг застібку-змійку вгору, – що, як ця розповідь за кадром буде від імені іншої жінки? Вона каже: «Без мого обличчя, без мого голосу – можна, а ти що, справді не надуриш?» Вона сина має, він із батьками живе в районному містечку, боїться, щоб він не дізнався, як вона на життя заробляє… Чого мовчиш, Лу?
– Думаю над твоєю пропозицією. Це, мабуть, дуже своєрідний вияв довіри до мене.
– Це вияв любові до тебе. І довіри, так.
– Мені здається, краще лишити за кадром тільки чоловічий голос. – Вона встромила у вуха кульчики з зеленими камінчиками.
Їхньої назви Кінь не пам’ятав, дарма що сам їх колись вибирав.