Читать «Ангели помсти» онлайн - страница 130

– Вчися собою керувати, – сказав старий. – Образами і почуттями. Коханням і хіттю. Вчися розрізняти. Вивчай своє тіло і поважай його. Але головне – вивчай свою голову, і вона тобі буде слугувати не для равіолей. Празник празнику. Життя життю. Але людина створена для праці й страждань. І чим більше ти шукатимеш насолоди, тим більше вона втікатиме від тебе.

Боб заснув, поклавши голову на руки, а старий ковтнув рому, похитав головою і не став його будити, напевне, сам вирішив, що наговорив хлопцю багато зайвого.

Чорне дупло метрополітену. Зігнута спина, змокле волосся. Пам’ять черви. Черва ця прогризає наскрізь свідомість разом з підсвідомістю, не лишаючи людині надії на краще, бо сама пам’ять і є прекрасним світом. Інакше кажучи, пам’ять – безстрокова кунсткамера прекрасних і жахливих монстрів. Він рахував хвилини, рахував зупинки, заплющивши очі. Страх і пам’ять як інгредієнти були відсутніми або такими слабкими, як потенція вісімдесятилітнього діда. У випадку Боба ця річ була непотрібною. Його компас – відчуття: спалах світла, повний відчай. І він несподівано для себе відчував і розумів, що треба робити, як діяти чи взагалі лишатися бездіяльним. Потім подив, радісний хрускіт у грудях – і його тіло ставало гнучким і слухалося кожного імпульсу, руху і розщеплення нейрона в голові. Цього разу він відчув небезпеку. На шостій зупинці, здається Харківській, його окропило потом, і він тоскно подивився на дівчину, яка сиділа напроти. Погляд Боба, тупий і безжальний до всього, ковзнув над її головою і зупинився на кватирці, в яку пролізла б хіба що дитина. Це воно, щось пропищало в голові, й він уже знав, що це воно. Він підійшов і пірнув у ту кватирку, одразу відчуваючи запах смороду і смерті. За ті кілька секунд, відколи він приліпився до великого скла, вчепившись за його краї пальцями, точно зрозумів жах усіх катастроф, а може, й ні. Головне, коли поїзд зробив зупинку для технічного персоналу, він вужем ковзнув униз і опинився в кількох кроках від тунельного відгалуження. У два стрибки він дістався місця, і поїзд рушив, лишивши його у мутному тунельному світлі. Також швидко він віднайшов металеві двері з висячим замком. Пальці ляснули разом з металевою дугою замка, і він опинився в комірчині з виходом нагору. З тими дверима йому пововтузитися випало не більше хвилини. Далі було щось на зразок КП. Він скрутився калачиком і ліг у прикарабку, відчуваючи, як напруга відходить, а в голові – красиві ноги, порцелянові очі. Зараз він лежав і не думав про небезпеку. Він думав про любов і про те, напевне, що добре мати когось, з ким можна говорити про щось. Так, у темному тунелі київського метрополітену він зрозумів, що його дар – це не що інше, як погибель або прокляття. Позбутися його – заново народитися. Від солодкої думки замлоїло у животі, аж доки його погляд не натрапив на драбину високо над головою. Дряпатися по стінах він не вмів. І це ще наштовхнуло його на якусь думку, облишимо це поза кадром. Боб вирішив іти тим шляхом, що, на його думку, виявився досконалішим. КП знаходився з тильного боку, значить, повинна бути підсобна кімната. Туди можна пробратися без найменшого ризику, аби там нікого не було. Він лежав годину, рахуючи, скільки народу працює. Нарахував усього двох чоловіків, і нікого більше. У коридорі стояв невеликий металевий сейф, мабуть витягнутий через непридатність. Із сейфами він ще не мав справи. Іншого виходу не було. Він прововтузився з сейфом кілька хвилин, але, навіть відчинивши його, зрозумів безглуздість усієї ситуації. Сейф був доверху набитий паперами.