Читать «Ангели помсти» онлайн - страница 123

Коли Бобу виповнилося п’ятнадцять років, він пішов до ворожки, щоб запитати, як діяти далі. Ворожка жила за триста метрів від старої водонапірної башти, де нишпорили й кублилися наркомани, бродяги, і це якоюсь мірою охороняло її від підозрілих та заздрісних очей. Імені її ніхто не знав, але він був упевнений, що колись знав її ім’я, дитиною думав про водонапірну башту, про широке зелене крило лісу і про свою маленьку самотність, що підігрівалася тільки розмовами з матір’ю і паралізованим батьком. Пізніше він дізнався її ім’я, саме тоді йому виповнилося дев’ять років. Три брати зайнялися крутими справами, але однієї ночі вони не прийшли. Не прийшли й наступної. Одного ранку він прокинувся і вийшов на світле подвір’я, де стояли три труни, а мати, одягнена в чорне, тримала безпорадно за руку батька, який усе повторював: «Хто це? Хто це? Хто там лежить?» Мати мовчала, але коли старий украй обрид, сказала: «Це твої сини спочивають». І Боб тоді покинув подвір’я, проминувши довгими незграбними ногами пустир, пройшов, заплющивши очі, водонапірну башту й опинився біля старого, чорного від ветхості, будинку, вікна якого прикрашали трухляві віконниці. Він підійшов до дверей і постукав. Ніхто не відповів, тільки пішла луна, як у діжці. Боб розгледівся. Він стояв перед звичайнісінькими розсохлими дверима, з вилущеною разом з деревом сірою фарбою, де ніяк не можна було розібрати прізвища, номера. Боб постукав ще раз, але й цього разу ніхто не відповів. Двері прочинилися. Він спробував заглянути у щілину, але вона була занадто вузькою. Боб стояв, не знаючи, що робити далі, але йти йому не хотілось. А потім він простягнув руку. Пальці й долоня склалися самі собою, і рука легко пройшла у щілину. Пальці вигнулися, намацали холодний метал ланцюжка – і він опинився в сірому коридорі, заваленому таким дрантям, яке тільки на світі бачило око. Він застав стару за телевізором. Баба дивилася вечірнє шоу, присьорбуючи якусь каламутну дивну рідину з різким запахом. Рідиною виявилася банальна брага. Стара так і не обернулася, її займав у телевізорі молодик з плечима атлета. Боб кашлянув, але тут же злякався: чого доброго, баба зчинить крик. Але вона не зважала. Її насправді цікавив тільки телевізор. Нарешті, коли запала рекламна пауза, вона обернулась і позіхнула на всю пащеку.

– Ти чого прийшов? – поцікавилася стара. – Тобі не слід ще приходити.

– Хто убив моїх братів? – запитав він.

– Час, – відповіла стара.

– Тоді що мені робити?