Читать «Ангели помсти» онлайн - страница 107

– Гроші!

– Що, повтори, ах, гроші. Зараз я принесу гроші, – док Зелінський попорпався в кишені, витягнув зім’ятого папірця. Тицьнув малому.

– І це, чортів пєдік, усе?

Док дістав ще одну купюру.

– Передай Вальмо, що у мене неприємності.

– Сам і передавай. Він потелефонує, чекай.

Док Зелінський зламав ампулу, вибрав у шприц і загнав, кривлячись, у вену.

– У мене, – віддихуючи, – не лишилося товару. Так і скажи, а не то здам усіх! – заверещав.

З прозорою головою личинки, із засунутими у глибину черепа перископами очей Кольт сигналізує.

– У тебе голос, як з могили, – передражнюю.

Пальці. Альма. Альма. Альма. Вона зникла. Вона зникла зі скла його екрана. Пальці. У мене траур.

– Ти з’їхав на дешеві жарти.

Пальці. Я ляжу в труну і нічого не буду їсти. Вчора скіни переламали всю апаратуру, в кімнаті бардак. На стінах лайном написано: «Жиди, чорножопі, наріки – пішли на хуй з міста!» Лайном попередження скіни не пишуть. Червоною фарбою або білою. Пальці. Писав Вася Клім.

– Він що, не нарік і не панк?

Пальці. Комерційна угода. Тут усе гидотно, гидотно.

– Що ти маєш на увазі? – запитую його одними губами.

Пальці. Я повинен працювати, їсти. Тоді прийде Альма. Вона померла. Життя не варте, щоб чекати смерті. Ми повинні вчитися у смерті жити. Інакше не можна.

Чому я не сказав, що Альма жива, що вона поруч, там, за дверима? Я вийшов із затхлого, просмерділого ацетоном приміщення. Вона стояла, обличчя не видно, волосся закривало половину. Рожеве вушко, тонка шия з пушком. Манікюр дере кору. Альма не плакала. Вона обіперлася об косяк плечем і намагалася блювати традиційною методою, засунувши два пальці в рота. Могла б і всю п’ятірню. Одхаркнувши гірку слину, вона спитала:

– Для чого ти мене сюди привів?…

– Щоб очистити шлунок, є більш делікатні засоби.

Вона теліпнула косами. Краще їй виколоти очі, так багато вони перебачили.

– Ти знав про все.

Я сів спиною до неї, випустив дим із сигарети під ноги.

– Це нас єднало з Кольтом.

Альма промовчала, зіжмакала пачку сигарет.

– Я не хочу так помирати.

– Мила, з твоїми статками ти помиратимеш мінімум кайнозойську еру.

Альма мовчала, тільки закохані можуть мовчати й ображатися.

– Ти знав про нас із Кольтом?

Я зафутболив недопалок ногою.

– Ти існувала лише в його фантазії і в моїй теж. Ми перестали миритися з нашими помилками, а тому не прощаємо іншій людині.

Вона закинула голову, вдихнула повітря широко, самим ротом.

– Хто більше ненормальний: ти… Кольт?… Ми всі ненормальні, ми всі створили цей ненормальний світ.

– Виходить, так.

Альма закурила міцний жетан.

– Йому можна допомогти?

– Дай грошей, щоб здихав не так довго.

– Всі лікарі – садисти?

– Ну, як водиться, але я дуже тепло ставлюся до таких людей, як Кольт.

З того дня у Кольта пішла непруха. Він зійшов зі свого будиночка, убогої хижі, але навряд чи шкодував. Пропала Альма, вона зникла з його темного вікна, як маленька срібна рибка, пущена в каламутну воду. Напевне, то був я. Але ніколи не прохопився і словом, що дійсно зустрів Альму.