Читать «Загублена історія втраченої держави» онлайн - страница 110

Отже, принаймні три авторитетних дослідники – незалежно один від одного – дійшли одного висновку: станом на 1917 р. однієї-єдиної української нації, одного-єдиного українського народу не існувало. Це було самоочевидною істиною для тих, кому довелося жити на початку століття. Ось лише два приклади. Сучасна україномовна газета, яка видається в США, констатує наступне. У матеріалі «На стежках українсько-американської дипломатії» вона інформує про місіонерську діяльність у США священика о. Петра Понятишина. Йому судилося стати одним з перших українських греко-католицьких священиків, які були направлені до Північної Америки для обслуговування духовних потреб галицьких заробітчан. «В 1910р. о. Понятишин, – пише газета, – будучи директором друкарні газети «Свобода», активно працює над тим, щоби емігранти при переписі населення, що проводився на той час в Америці, подавали себе як русини, а не за країною походження чи віросповідання… Він доказує, що через назву «Rutenian» американці відрізняють нашу народність від московської». «Цим аргументом ми вже переходимо поза межі українського громадянства», – писав о. Понятишин, завдяки зусиллям якого уряд Сполучених Штатів вніс до офіційних листів перепису населення графу «українець». Аж в 1930 році!

А що ж сама «Свобода» – найстарша україномовна газета в усьому світі? А ось що. В ювілейному номері, присвяченому 105-й річниці від дня виходу в світ, на її першій сторінці вміщено фотокопію того самого, першого її номера від 15 вересня 1903 р. Підзаголовок газети звучить так: «Часопись для руского народа въ Америцъ».

Отже, єдиної для всіх т. зв. «етнічних українських земель» української нації – чи то модерної, чи то постмодерної, чи то домодерної або будь-якої іншої – не було, вона просто не встигла сформуватися. Відповідно не було сформульовано загальноприйнятних (бодай для більшості україномовних громадян двох імперій – Російської та Австро-Угорської) уявлень про шляхи свого розвитку. Без знання, без бачення та розуміння цих шляхів, без наявності загальновизнаного національного ідеалу, за відсутності визнаних загальнонаціональних духовних та інтелектуальних національних авторитетів неможливо визначити та імплементувати в політичну практику інструменти – політичні, економічні, соціальні абощо розвитку цього національного ідеалу, тобто – інструменти розвитку народу як такого. Відповідно всі претензії будь-якої інституції чи особи на те, що вона (або вони) здатна (або здатні) такі уявлення сформувати, отже, сформулювати політичні погляди народу як цілості, є, на нашу думку, або свідомою брехнею, або цинічною спекуляцією.