Читать «Загублена історія втраченої держави» онлайн - страница 111

Для того аби такі уявлення сформувати, народ, нація, спільнота повинні, як нам здається, мати: – оформлене, кодифіковане в той чи інший спосіб спільне уявлення (в першу чергу міфічне) про своє походження;

– спільну міфологію про свій історичний шлях;

– спільні (навіть суперечливі) уявлення про світоустрій;

– спільних героїв та антигероїв;

– загальноприйнятний інструмент внутрішньої комунікації в спільноті – мову.

Наявність цих, а можливо, й інших спільностей, як нам видається, неможлива, у свою чергу, без жорсткого позиціонування навколо ключового питання життя будь-якої людини або спільноти людей, питання про існування системи «божеств» або Єдиного Бога. Відповіді на це питання породжують спільний культ та обрядовість, які виступають чи не найміцнішим клеєм, який зв’язує, скріплює дискретні індивідууми і перетворює їх – у тій чи іншій історичній перспективі – на народ. Це, у свою чергу, стимулює розвиток єдиної мови, освіти, спільних правил соціальної поведінки та соціальних інститутів, в яких вона реалізується, та етичних норм. Це має своїм наслідком народження, функціонування та розвиток інституцій, покликаних підтримувати баланс між новаціями та традиціями, які «відлиті» у законах, побутових звичках, в одязі, прийомах будівництва, продуктах харчування та способах їх приготування абощо. Але цього для формування єдиного народу або єдиної нації, які самоусвідомлюють себе такими, недостатньо – потрібні ще й спільна правова традиція і спільне розуміння та тлумачення як писаного, так і звичаєвого права.

З огляду на ці та інші міркування ми схильні вважати, що станом на 1917 р. на території України (в кордонах 1991 р.) існували дві окремі україномовні спільноти – «наддністрянська», в якій домінувала східногалицька група, та «наддніпрянська», боротьба за лідерство в якій, на відміну від першої, не завершилася. На нашу думку, україномовна спільнота, яка розвивалася в нетрях Австро-Угорської імперії, досягла вищої, порівняно з україномовною спільнотою, що проживала на території, окупованій Російською імперією, фази розвитку. «Наддністрянська» україномовна спільнота порівняно з братською «наддніпрянською» була і більш гомогенною, і мала визначені загальноприйнятні, консенсусні орієнтири свого розвитку.

Правові системи на руських землях

Київська Русь

Хронологічно першою системою писаного, кодифікованого права на землях, які утворюють територію сучасної України, була правова система Київської Русі. Опису та аналізу її присвячене дослідження В. Заруби, яке, на нашу думку, відрізняється від інших чіткістю, ясністю, послідовністю та відсутністю ідеологічних штампів.

Залишаючи осторонь дискусію навколо коректності тверджень типу «Русь є важливим періодом у розвитку саме цієї (східнослов’янської. – Д.Я.) групи племен, оскільки він був раннім етапом у розвитку української народності. А значить, історія Руської Землі – це насамперед історія українського народу» або «“українці-анти” вступили у союз з гунами, після чого з антської частини східних слов’ян і вийшов нинішній український народ», оскільки це, по-перше, виходить за межі даної розвідки та, по-друге, автор якої не вважає себе спеціалістом у даному питанні, В. Заруба, як видається, виходить із очевидного факту: «Руссю завжди називалася лише територія теперішньої України. Для киян смоляки, новгородці, суздальці були не русами, а жителями «земель верхніх», «словенами». Усвою чергу, жителі півночі – суздальці – похід на південь, на Київ, називали «походом у Русь», «дорусів». Русь, – підкреслює дослідник, – це назва народу, який витворився на землях сучасної України (якщо точно – сучасної Правобережної України. – Д.Я.) шляхом об’єднання племен полян, древлян, сіверян, білих хорватів, волинян, тиверців та уличів в єдиний етнос, який можна умовно (підкреслено нами. – Д.Я.) назвати староукраїнською народністю».