Читать «Загублена історія втраченої держави» онлайн - страница 109

Але повернемося до усталеної в науковій літературі дефініції «нація». Очевидно – якщо керуватися таким визначенням, то відповідь на поставлене запитання: «чи існував напередодні 1917 р. єдиний український народ?» є однозначно негативною. У цьому контексті запитання: що таке «модерна» нація, чим вона відрізняється від «немодерної» і як друга трансформується в першу? – на нашу думку, є цілком умоглядними.

Звернемося до останніх вітчизняних наукових надбань у цій царині. Ось, наприклад, ґрунтовна дисертація В. Мандзяка. Дослідник справедливо відзначає: «головною дискусійною проблемою» в сучасній історичній науці «залишається кардинальне питання: чи була сформована сучасна українська нація на початку XX століття?», але відповіді на це питання не дає – лише висловлює сподівання на те, що це питання «розв’яжуть майбутні покоління дослідників».

Заради справедливості треба відзначити, що В. Мандзяк такі певні точки опори цим самим «майбутнім поколінням» все ж таки залишив. Наприклад, такі: в сучасній українській науці існують дві точки зору на цю проблему, представлені, відповідно, В. Сарбеєм та Я. Грицаком. Автор цитованої дисертації при цьому спеціально наголошує – «обидва історики є прихильниками модерністської теорії націотворення, згідно з якою сучасна українська нація зароджується наприкінці XVIII ст. (тобто після розділів Польщі, після 1792 р. – Д.Я.) на основі домодерного українського народу і формується впродовж XIX – початку XX ст. Вчені (тобто В. Сарбей та Я. Грицак. – Д.Я.) вважають, що український рух пройшов три етапи свого розвитку: кінець XVIII – середина 40-х рр. XIX ст., середина 1840-х – 1880-ті рр., 1890-ті рр. – 1914/1917». Суперечність між обома точками зору, за словами В. Мандзяка, полягає в тому, що за Я. Грицаком період національного відродження закінчується з початком Першої світової війни, «коли нація сформувалася лише в Галичині», а за В. Сарбеєм – в 1917 р., «коли розпочалася національно-демократична революція».

А ось точка зору ще одного авторитета, який констатував, наприклад, і такі абсолютно очевидні обставини: у XIX ст. українці жили «під владою», цитуємо, «двох «східних автократій». Колись піддані Польщі, вони тепер стали підданими Росії та Австрії. Цей переважно селянський народ, звичайно ж, мав украй низький рівень національної свідомості, аж поки в середині сторіччя не впали кайдани кріпацтва. Традиційно відомі як русини або рутенці, вони стали тепер переймати назву українців, бо то була реакція на хибний і образливий ярлик «малоросів», вигаданий для них царатом. (Українець – це просто політично свідомий рутенець.)… В Росії українці зіткнулися з режимом, що відмовлявся визнавати їхнє існування, вважаючи їх за регіональну російську меншину і нав’язуючи їм лиш одну релігійну конфесію – російське православ’я. В Австрії, де русини мали більшу культурну і політичну свободу, вони зберегли уніатську віру і дуже повільно переймали назву «українців». На зламі сторіч австрійські українці вже організували широкомасштабне шкільництво рідною мовою, проте зіткнулися з сильною польською громадою, яка мала чисельну перевагу в усій Галичині, зокрема і в Лемберзі».