Читать «Фелікс Австрія» онлайн - страница 30

А кам’яниця під номером 32 на перехресті Липової та Ґіллера — ну чисто тобі «Palazzo della Cancelleria» (так каже Петро): вікна кожного з трьох поверхів, розташовані на спільній осі, відрізняються обрисами та розмірами. Вікна першого поверху, делікатно обрамлені, пропорційні та напівкруглі, розміщено на балюстраді підвіконня й увінчано пишним карнизом, спертим на консолі. Це школа імені Тадеуша Чацького; проїжджаючи повз, оминаю дітей із ранцями, які прямують на заняття.

На Липовій постійно зводять щось нове. Наприклад, купець Адлерсберґ будує одночасно дві кам’яниці — тут мені доводиться навіть зійти з ровера, бо багнюки — мало не до пояса.

Під номером 16 — резиденція владики Андрея. Ця будівля у 80-х, здавалось, готова була розпастись на порох, вдова адвоката Пшибиловського зовсім її занедбала. Смішно було, коли граф Потоцький викупив будівлю й урочисто передав церкві. Мало хто міг повірити, що віряни пожертвують достатньо коштів, аби її відновити. А бачиш — відновили, і в ній, до єпископа Шептицького, жили по черзі обидва владики Юліани.

Я уявила, що в цю мить, коли кочусь на ровері під пахучими липами, владика Андрей жує ранковий бішкопт і дивиться на мене з вікна свого кабінету.

Із зовнішніми сходами кам’яниці пані Щепанської, де міститься греко-католицька капітула, так і не вдалося нічого зробити: вони перекривають половину хідника, хоча радний доктор Катценелленбоґен і вимагав від магістрату врегулювати цю прикру незручність. Але, очевидно, бурмістрові до того немає діла.

Навпроти починається будівництво греко-католицької семінарії. Землю купив і переписав для цієї потреби владика Андрей, дай йому, Боже, здоров’я. Як би йому посмакували мої бішкоптові тістечка з абрикосами! Треба буде спробувати передати якось Петром. Чи, може, навіть отцем Йосифом, коли нагодую його линами.

Я завертаю праворуч, на Собеського, мало не потрапляю під якусь бричку, чую лайку відразу трьома мовами і, вилетівши на протилежний хідник, намагаюсь якомога швидше дістатись саду Ґізели. Навздогін мені лунають зойки українською, кпини польською і сичання німецькою.

Далі я вже неспішно кочусь охайними стежками поміж кругленьких голів катальп, повз тюльпанові дерева, листя яких схоже на відбитки фавнових ратиць, черпаю легенями неприємний запах айлантового листя, а далі — мало не морозяну терпку свіжість туї та ялівцю. На лавках, скулившись, сидять заспані лахмітники. Двоє розчіхраних гімназистів шкварчать товстою папіросою, з якої стирчать нитки тютюну.

Сад закінчується, і я потрапляю на Сапіжинську, просто до дверей фризієрсько-перукарського закладу з прозорими дверима. Крізь вітрини бачу ряди підставок для перук із пласкими обличчями, кілька великих люстер і руду клієнтку з ондуліновими кучерями, яка, найімовірніше, спить у кріслі, безпомічно відвісивши на обгорнуті пелериною груди нижню щелепу.