Читать «Фелікс Австрія» онлайн - страница 29

Вулиця Липова — не така. Вона проста, широка й довга, має вигідні рівні хідники, вимощені теребовлянськими плитами, на яких під кожною розлогою липою — лава з кованими бильцями. Після вересня 1868-го Липова почала карколомно змінюватись: майже повністю позникали одноповерхові дерев’яні хати, криті ґонтом, які займаються від найменшої іскри, натомість почали вигулькувати дедалі новіші двоповерхові кам’яниці з вигадливими елементами: шпилями й вежами, з флорентійськими вікнами, розділеними посередині малою колоною, із заскленими лоджіями, мозаїкою та вітражами. Звісно, вілла, яку вибудував Петро, вирізняється серед решти, як вирізняється серед селянок із порепаними руками і чорними обличчями блідолиця графиня в сукні з найтоншого мережива. І я не скажу, що мені аж так дуже подобається бути родичкою тієї графині.

Я вже мовчу, що весь поділ графської сукні заляпаний болотом, до того ж, його задирає поривчастим вітром, оголюючи обтягнуті шовковими панчохами аристократичні стегна (це я, звісно, про ту дурнувату скляну стелю, крізь тріщину в якій крапає дощ).

Коли я нині рано-вранці зібралася по рибу, дощ нарешті вщух, тож я навіть не одягала плаща — лишень ґумаки і капелюха з широкими крисами. Я викотила назовні свого ровера марки «Duerkopp Diana», розуміючи, що їхати на ньому в ці багна — затія ризикована. Але, зрештою, ризиковано взагалі виїздити з дому в цю пору, сподіваючись не намокнути як хлющ, не загрузнути в болоті, не впасти, не виявитись змитим до однієї з Бистриць. Якщо ж мені судилося не повернутися нині додому і замість того, щоб привезти живих линів на обід для отця Йосифа, самій стати поживою для линів і безславно загинути — так тому й бути. Малоймовірно, що хтось на нашій віллі зі скляною стелею помітить мою відсутність.

Я сміливо затикаю свою довгу спідницю за пояс — щоб не плуталась у колесах — перекидаю ногу через високу раму і, однією ступнею впіймавши педаль, другою кілька разів відштовхуюсь від землі.

Липовою їдеться приємно: аж такої багнюки тут немає, теребовлянські плити з гідністю витримують повінь. Повітря, насичене вологою, здається приємним прохолодним нектаром.

Я мчу безлюдним хідником під мокрими липами, що вже обтрусились від цвіту, але все ще продовжують солодкаво пахнути. Час від часу доводиться сповільнюватись там, де тривають роботи над артерією міської каналізації: тут трапляються і глибокі ями, на дні яких полискує темне багно, а краї із жирної глини готові от-от обвалитись додолу, мов кавалки розтопленого вершкового масла.

Краєм ока вихоплюю звичні вілли, прикрашені люнетами й тимпанами; фронтони серед рясного липового листя, класичні портики й колонади, ковані брами й балкончики. Іноді, маючи особливий настрій, я уявляю себе серед римських ренесансових палациків, якими інспіровані деякі з місцевих вілл. Ось триповерхова кам’яниця, довгу ґалерею якої головами підтримують скулені химери — у них вишкірені обличчя, навислі над ротами гачкуваті носи й загострені вуха, вони наче сидять навпочіпки на краю урвища, притиснувши рукою коліно до грудей.