Читать «Квiти Содому» онлайн - страница 108

Костя здивовано дивиться на мене, але виходить і щось говорить з грубим, з лопахінською бородою, мужиком. Повертається. Говорить:

— Не можу!

— Якого ти не можеш?

— Це батюшка.

— Твій особисто чи усього приходу?! — верещу я.

— Ніколаєвича друг, — люб'язно відповідає мені Костя.

На бриючому я підлітаю до батюшки і розбиваю одним махом носа.

— Скотина, — кричу я, коли він повзає і намагається підняти з землі велетенський хрест. — Яка у тебе машина? «Вольво»?! А чому ти, сучий потрух, не ходиш пішки на роботу, як усі твої прихожани? — Це, звісно, ні до чого, але батюшка нарвалися на гаряче. Я ще раз копаю його в товсте пузо, і ми з Костею манівцями пробираємося до будинку Тоцького. Але мене клинить, чим далі, тим більше. Я знаю, що мені треба готувати тюль на труну. Але по інерції рухаюся. Як рухається навколо мене гримуча ртуть розтоплених дахів, озера, що перевертаються в очах, і все летить під три чорти. Я витягую газовий балончик, стискаю і бризкаю в писок Кості. Машина іде юзом. Глей налипає на шипи, скло в моїх очах, колеса крутяться, шваркаючи багнюкою. Костя вилазить на чотирьох і тягнеться до кишені. За чим ти, люб'язний, тягнешся? Ага… Монтировка попадає під руку мені саме вчасно. Тріщить залізо під його дубовим черепом. Костя розправляється, як батюшчин хрест. Я вискакую на трасу і гальмую першу стрічну машину. Все, капут. Блядь, щоб вам очі повилазили. Не бачите, хто стоїть.

Початок зими. І все холоне у цій кімнаті, як і в мене всередині. Я живу недалеко за містом, відпрацьовую офіціанткою, а весь натовп сискарів Тоцького шукає мене. Потім облишає. У Тоцького справи пішли донизу. А Одноока Мама навіть і не переймалася такими дурницями, як моя персона. Мене задовольняє крихітна кімнатка, більш-менш така собі платня. Залицяльників у мене досить, але я люблю спати сама. До мене часто приїздить Ростислав. Приносить свіжих пиріжків. І говорить, слава Тобі, не про діда та бабу, а про його шлях до прозріння. Про якість астрали і таке інше. Головне, з продірявленого ватмана, як Штірліц, переписує на крихітні клаптики паперу незрозумілі карлючки. Я запитую:

— А справді може настати кінець усього?

— Сплавді, — відповідає він.

— Ну, великого нещастя з того не трапиться, — говорю.

— Не тлапиться, — картавить Ростислав. Лягає, накривається військовою шинеллю, перештопаною, перешитою, без погонів, і засина. Він тільки уві сні сміється. Він не пускає соплі.

Ця зима для мене затишна, як ніколи, я повертаюся до столиці. Мені треба знайти Однооку Маму. Чому нас тягне до в'язниці, що рве в жилах кров? Нездійсненність ілюзій, що світ таки знову буде нормальним? А хто його бачив нормальним? Може, Ростислав, може, ще хто-небудь? Я не бачила. І не хочу говорити. І не важливо, де ті міста. І де ті місця, де все нормально. Для мене нормальний Ростислав, Тоцький божевільний, а Одноока Мама найнещадніше і найнещасніше створіння, яке невдовзі поглине ця оксамитова пучина. Я стискаю сотовий і німію перед тією безоднею. Одноока Мама відповідає відразу. Це для мене подив, а для неї: скільки таких шалашовок тікає, а потім повертається.