Читать «Квiти Содому» онлайн - страница 107

— Люба, я тебе чекаю на шосту, будь ласка, не запізнюйся.

— Ні. І не присилай Боріка, — поклала трубку.

Звичайнісінька бабська істерика, здебільше надумана і витягнута з клятущого ящика, під драпом та попкорном. Люблю телевізор, взірець усього, що могло надбати людство, після водяри та наркоти, щоб публіка не вистромляла носа і гнила люб'язно заживо. Покірність. Його Високість сама покірність. Тільки замість ментури введіть санітарні дружини, щоб витягувати дохлятину. Я трохи охолола, зайшла у ванну, роздивилася себе в дзеркало. Зморшка вже полосонула від кутика ока. Одного, другого. Очі мені, любі очі, нагадують Однооку Маму. Я з дуру прорахувалася. Я ще не знала і ніколи не дізнаюся, та й не хочу, усіх розкладів їхнього мультяшного серіалу. Вивалюю з торбами на вулицю. Якщо треба, я сама його примочу. Судовий процес, тьху, яка там різниця. Більше як пожиттєвого не впаяють, а чи не один біс — з однієї тюряги та в іншу. Тпр-р, приїхали, кажу я собі. Там смердить, там смердючі лесбіянки, там весь цей світ, як у відстійнику. Канцероген один. Приїхали.

Я терпіти не можу, коли хто іде, поважно і повільно, попиває пиво, ще і спиною закриває вузький прохід, не даючи змоги пройти. Одне таке ракло чухмариться попереду. Тоді я починаю рухатися якось уривками, виписувати несосвітенні зигзаги. Так у мене і з святами, де все повільно або скажено збуджено, пирхають, хвицаються, так шалено, наче поминки справляють по своєму ближньому.

— Ану вилізь із машини і дай тому падлу по харі, — кажу я водієві.