Читать «Чаклун та сфера. Темна вежа IV» онлайн - страница 459

— Роланде, вухам своїм не вірю! — вигукнув Едді. — Це після того, що ти силоміць витяг нас зі Сьюз сюди, а ми верещали й відбивалися? Знаєш, як сказав би про тебе мій покійний брат? Що ти непослідовний, як свиня на ковзанах.

— Коли я вас видобував, ви ще не були моїми друзями, — відповів Роланд. — Тоді я ще не встиг полюбити вас так, як любив Алана й Катберта. І до того, як мене змусили… освіжити дещо в пам’яті. А коли я це зробив… — він замовк, втупившись у своє взуття (на ньому знову були старі чоботи) і напружено міркуючи. Зрештою знову підвів погляд. — Якась частка мого «я» німувала довгі роки. Я вже думав, що вона померла. Проте виявилося, що це не так. Я знову навчився любити. І я усвідомлюю, що це, напевно, мій останній шанс для любові. Я не надто тямущий — Ваннай і Корт добре це знали, і мій батько також, — проте й не дурний.

— Тоді не поводься як йолоп, — сказав Едді. — І нас такими не вважай.

— Сіль історії, як ти, Едді, це називаєш, проста: всі мої друзі завжди гинуть. Я не хочу, щоб це сталося знову, навіть ризикувати не хочу. Особливо Джейком… Я… хоча ні, байдуже. Я не знаю, як описати це словами. Вперше відтоді, як я озирнувся в темній кімнаті й застрелив свою матір, я знайшов щось важливіше за Вежу. Це все, що я можу сказати.

— Гаразд, я розумію твої аргументи.

— Я також, — сказала Сюзанна, — та Едді правий щодо ка. — Вона взяла записку й замислено провела по ній пальцем. — Роланде, не можна весь час говорити про це, тобто про ка, а тоді взяти й ось так просто забрати свої слова назад, бо тобі трохи забракло снаги й вірності.

— Снага і вірність — це хороші слова, — відзначив Роланд. — Проте є одне кепське, і означає воно практично те саме. Одержимість.

Вона роздратовано знизала плечима, не приймаючи заперечень.

— Дорогенький, одне з двох: або вся ця катавасія заварилася з волі ка, або це все нонсенс. І яким би не було страшним це ка — ця доля з орлиними очима й носом собаки-дойди, — думка про те, що ка немає, мене особисто лякає ще більше. — Вона викинула записку від Р. Ф. на пожухлу траву.

— Як його не називай, той, хто опиняється під колесами ка, гине, — сказав Роланд. — Раймер… Торін… Джонас… моя мати… Катберт… Сюзен. У них спитай. У будь-кого з них. Але тобі це не вдасться.

— А найголовнішого ти якраз і не помітив, — втрутився Едді. — Ти не можеш відправити нас додому. Невже ти цього не розумієш, здорованю? Навіть якби такі двері й існували, ми б усе одно не змогли крізь них пройти. Чи я помиляюся?

Він поглянув на Джейка та Сюзанну, і вони похитали головою. Навіть Юк — і той похитав головою. Ні, Едді не помилявся.

— До того ж ми змінилися, — вів далі Едді. — Ми… — Тепер уже йому забракло слів, щоб висловити свої думки. Висловити свою потребу побачити Вежу… і ще одну свою потребу, не менш нагальну: носити револьвер з великими накладками сандалового дерева. «Велика пушка» — так Едді його тепер називав подумки. Як у тій старій пісні Марті Робінза про чоловіка з великою пушкою на поясі. — Це ка, — тільки й сказав Едді. Нічого більш всеосяжного не спало на думку.