Читать «Чаклун та сфера. Темна вежа IV» онлайн
Стівен Кінг
Стівен КІНГ
ЧАКЛУН ТА СФЕРА.
ТЕМНА ВЕЖА IV
Цю книгу присвячую Джулі Юґлі й Марші Діфіліппо, адже вони відповідають на листи, а більшість листів за останні кілька років було присвячено Роландові з Ґілеаду, стрільцю. Власне, це Джулі й Марша примушували мене взятися за комп’ютер і працювати в текстовому редакторі. Джулі, твій примус подіяв краще, тож твоє ім’я стоїть першим.
Клянусь цим місяцем благословенним,
Що сріблом облива верхи дерев…
О, не клянися місяцем зрадливим,
Який так часто свій міняє вигляд,
Щоб і твоя любов так не мінялась.
То чим я поклянусь?
Не треба зовсім.
Або, як хочеш, поклянись собою —
Душі моєї чарівним кумиром, —
І я повірю.
Вільям Шекспір. Ромео і Джульєтта
На четвертий день, на превелику її (Дороті) радість, Оз погодився її прийняти і, коли вона переступила поріг тронної зали, приязно з нею привітався.
— Сідай, дитинко. Здається, я придумав, як тобі вибратися звідси.
— І повернутися додому в Канзас? — з надією спитала вона.
— Ну, щодо Канзасу я не можу нічого обіцяти, — сказав Оз, — бо не маю ані найменшого уявлення, де це…
Л. Френк Баум. Чарівник Країни Оз
Спитав я вітру, що багато пам’ятав:
Чи до снаги мені все те, що я обрав.
Подумай спершу, потім в бій.
Солдат, що смак старих часів згадав!
Роберт Браунінг.
Чайльд Роланд до Вежі Темної прийшов
Вступ
КОЛИ ТОБІ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТЬ
(І ЩЕ ПРО ДЕЩО)
1
Коли мені виповнилося дев’ятнадцять (в історіях, які ти збираєшся прочитати, це число має певне значення), гобіти були великими.
Під час Великого музичного фестивалю у Вудстоці у бруді на фермі Макса Язгура бебралися десь півдюжини Меррі та Піппінів, удвічі більше Фродів і незліченна кількість гіпарів Ґендальфів. «Володар перснів» Дж. P. Р. Толкієна в ті дні мав шалену популярність, і хоча я так і не зміг потрапити на «Вудсток» (про що шкодую), по-моєму, я був наполовину гіпі, принаймні достатньо гіповим, щоб прочитати ці романи й захопитися ними. Книги «Темної Вежі», як і більшість довгих історій-фентезі, написаних чоловіками та жінками мого покоління («Хроніки Томаса Ковенанта» Стівена Доналдсона, «Меч Шаннари» Тері Брукса — і це тільки два приклади), народилися під впливом Толкієна.
Але попри те, що ті книжки я прочитав у 1966 і 1967 роках, від свого писання я все ж утримався. З якоюсь зворушливою приязністю реагував я на розмах Толкієнової уяви (на честолюбність задуму розказаної ним історії), але хотів написати власну історію. Якби я почав це робити тоді, то неминуче повторив би його витвір. А це, як полюбляв казати покійний Хитрун Дік Ніксон, було б неправильно. Завдяки панові Толкієну двадцяте століття було під саму зав’язку забезпечене всіма необхідними ельфами і магами.
У 1967 році я не мав жодного уявлення про те, якою буде моя історія, але це не важило. Я був на сто відсотків упевнений, що впізнаю її, коли вона проходитиме повз мене на вулиці. Мені було дев’ятнадцять, і я був гордовитий. Авжеж, я був досить зарозумілий, щоб відчути, буцімто ще можна трохи почекати на прихід музи й появу мого шедевра (я не сумнівався, що так і станеться). Схоже, в дев’ятнадцять років людина має право на самовпевненість — о цій порі час зазвичай іще не починає свою паскудну підривну діяльність, позбавляючи вас волосся і кидка в стрибку, як співають у популярній пісні кантрі. Та насправді час забирає значно більше. У1966 і 1967-му я цього не знав, та навіть якби знав, то мені було б начхати. Я ще міг собі уявити (ледве-ледве), як мені виповниться сорок, але п’ятдесят? Ні. Шістдесят? Та ні в якому разі! Про шістдесят років не могло бути й мови. І це цілком природно, коли тобі дев’ятнадцять. Дев’ятнадцять — це такий вік, коли ти кажеш: «Дивіться, я курю тринітротолуол і п’ю динаміт, і якщо ви знаєте, що для вас добре, то геть з дороги — бо ось іде Стіві!»
