Читать «Матадор. Нотатки авантюриста» онлайн - страница 87

Дощ пустився сильніше, але без фронтального чи будь-якого іншого вітру. І тому він здавався ніжним і зовсім нехолодним. Переді мною відкрилася панорама центру Харкова й деяких спальників. Це було прекрасно. Це було так прекрасно, що я не міг рівно дихати. Мої легені не встигали за рухом повітря, яке я вдихав і видихав. Я всівся на мокрі стіни й звісив ноги. Над землею я був на висоті шести-семи поверхів. Думки, бажання, мрії – усе злилося в одне, а те одне мало ім’я Марія. Дощ скінчився.

Я ліг на вологу бетонну підлогу й заплющив очі. Я бачив усе, що мені було потрібно, усе, чого не бачив із відкритими очима – потворність і красу, любов і ненависть. Із заплющеними очима ти бачиш як мінімум чорний колір, а як максимум – самого себе. Тоді я виразно побачив у собі прекрасний образ Марії.

Із цим образом я довго був, не відчуваючи ані холоду мокрих бетонних плит і одежі, ані часу, ані простору. Я не можу сказати з певністю, що в той момент моя душа не покидала тіло, я не можу з певністю сказати й того, що не торкався неба. Зрештою, я точно знав, яке воно, небо, на смак. Я говорив якісь слова, та вони не здатні були навіть трохи передати мої почуття. У той момент я зрозумів, що не боюся їй це сказати. Не боюся сказати їй про своє тепло…

Коли я розплющив очі, дощове небо вже не було схоже на себе. Воно набрякло густими синіми й темними кольорами. Здійнявся вітер, та моє тіло його не відчувало. Натомість я відчував, як у небі шаленіє блискавка. Не чув, не бачив, а саме відчував – так, наче вона торкалася мене своїми гострими, як лезо, кінцями. Нарешті я підвівся й почав спускатися сходами…

Повернувшися додому, я побачив на телефоні з десяток пропущених дзвінків і пару десятків повідомлень. У них мене спершу кидали, потім вибачались за те, що сказали раніше, потім знов кидали… і так по колу. «Нам треба зустрітися», – таким було останнє повідомлення. Мене це цілком влаштовувало. І всі ці повідомлення були від однієї людини – від Олесі. Я написав, що буду чекати її завтра в барі на Воробйова. Відповіді я не отримав.

35

Уночі мені спало на думку, що наш клієнт, може, і не такий уже дебіл, яким я його вважав. Може, він шукає приводу не одружуватися з Катериною? Може, він вагається? Ця думка мені сподобалася, бо про його майбутню дружину на той момент, після розповіді Олесі, я думав тільки погане. Заснув я з думками про думки.

Наступного дня після роботи я пішов у бар, не знаючи, чи прийде Олеся, чи ні. Однак, зайшовши всередину, я одразу ж її побачив. Вона прийшла раніше. На ній була відкрита кофтинка, плечі прикривала легенька хустка. Побачивши мене, вона вся якось напружилася й насупилась. Я підійшов до неї й одразу отримав гарного ляпаса.

– Думаєш? – спитав я.

– Думаю, – відповіла вона й ляснула ще раз.

– Годі. Я зрозумів… Вибачатися не буду. Я рідко коли це роблю… А зараз ще й не знаю за що.

– Не знаєш за що?! – скрикнула вона, і бармен тут-таки прикрутив музику, щоб бути в курсі нашої сварки.

– Не знаю. Я просто не пішов на день народження дівчини, яку бачив раз у житті. Натомість я постарів. Думаю, це краще.