Читать «Матадор. Нотатки авантюриста» онлайн - страница 86

– Знаєш, у мене від цієї історії мізки нагрілись, – я налив іще коньяку.

– Отака от історія. Не знаю, навіщо я тобі її розказала, але… – Олеся зам’ялась, і я, щоб не залишати її в скрутному становищі, у яке вона сама себе ж і заганяла, міцно поцілував.

Справу було зроблено. Залишалась єдина річ – чоловіча солідарність, яка все ж таки існує. З іншого боку, не кожного чоловіка можна назвати чоловіком. Борис мені уявлявся справжнім мамієм, який, швидше за все, не може забути свій перший секс і ладен зруйнувати, сам того не розуміючи, не одну долю, тільки заради того, щоб знову відчути себе хлопчиком із дев’ятого класу.

Я не мав великого бажання робити в цій справі щось більше, ніж дізнатися про зраду чи її відсутність. Але в мене з’явилось інше питання: «Невже я так помилився в Катерині? Невже вона й справді таке стерво, що задля власної забаганки розлучила двох людей?» Я вирішив поки що нічого не казати Шалапутові й піти на день народження, щоб подивитися на всю цю компанію. Та власне, й на самого Борюсика.

34

Уранці я прокинувся від якогось променя. То не було сонце. Небо затягли сірі хмари – так, як буває пізньої осені. Звідки взявся той промінь, я так і не второпав. Але прокинувся зі світлими думками й зрозумів, що мені остогидла вся ця історія, усі ці непорозуміння, підозри, наклепи, суперечки, образи, сльози, вимушений сміх…

На день народження я не пішов. Натомість відключився від світу мобільних телефонів та Інтернету й подався в місто. Накрапав дрібний холодний дощ. Я ходив туди-сюди старою чудовою вулицею Дарвіна, зупиняючися біля кожного будинку й милуючись архітектурою. Потім спустився на вулицю Шевченка й трохи постояв на «горбатому мосту».

Харків був увесь сірий. Тоді я вирішив залізти на дах закинутого будинку в Театральному провулку й там слухати дощ. Поки я йшов до бажаного місця, дощ то стихав, то пускався знов. Люди, наче які мурахи, то бігли, то повзли неквапом. Пройшовши по старій затертій бруківці, я опинився перед напіврозваленою обнесеною залізним гофрованим парканом будівлею без вікон, даху й частини стін.

Я обійшов паркан, здерся на підвіконня першого поверху й потрапив досередини. Скрізь валялись уламки цегли, пляшки, шприци й купа всілякого лайна, від якого смерділо. Я почав підніматися вгору по роздовбаних сходах, віддаляючися від землі. Мене потроху сповнювала радість. На дах я виліз просто щасливий. Посмішка не сходила з мого обличчя, краплі дощу стікали з волосся. Це була розкіш.