Читать «Матадор. Нотатки авантюриста» онлайн - страница 84

Якби я тільки знав, що є хтось, хто може повертати час назад, я б поклав життя, щоб знайти того «когось» і віддати йому душу – за повернення миті, коли мої несказані слова вже горіли на язиці… Так я тоді й заснув із фотографією в руках, купою думок й одним-єдиним бажанням про чорно-білий сон. На ранок я зрозумів, що все, що я мав до сну, маю й тепер. Ось тільки бажання про чорно-білий сон перетворилося на реальність. До того ж, я бачив цей сон уже вдруге і вдруге його не зрозумів. Перший раз я розказав його Марії, другий раз – нікому.

Я стояв серед трьох напіврозвалених цегляних стін. Передньої стіни не було. Під стінами на землі валялася цегла. Я стояв на місці передньої стіни, Марія була в «кімнаті». Неподалік від мене лежала штикова лопата. Раптом із землі висунулася рука, майже без шкіри. Потім з’явилися плечі, голова і все інше… Марія заціпеніла. Я схопив лопату. Я зрозумів, що то був зомбі. Потім ще один, ще й іще… Вони почали з’являтись один за одним. Вони ходили довкола нас, не чіпаючи ані Марію, ані мене. А я почав розмахувати лопатою, відтинаючи їм голови. Я не хотів цього робити, але зупинитися не міг. Здавалося, що мною хтось керував. Хто був цей «хтось» і уві сні, і зараз, для мене лишилося загадкою. Я стинав голови одна за одною, на моїх очах уже бриніли сльози, та зупинитись я не міг. «Що ти робиш?» – скрикнула Марія. Я глянув на неї, зітнув останню голову й розплющив очі.

Чому я бачив цей сон двічі? Коли я дізнаюся, що він означає? Урешті-решт, я зробив те, що мені вдавалося найкраще в житті, – забив.

33

Пару днів я жив сам по собі – без Олесі, без Катерини, без Шалапута, без усієї цієї плутанини детективного агентства. На людях з’являвся в крайньому разі. А трохи відсапавшися від життя, знову вийшов на «полювання» й одного безбарвного дня зателефонував Олесі. Ми зустрілися, прогулялися містом, зайшли в шоколадницю, випили кави.

– Катерина запрошує нас на день народження, – сказала Олеся.

– А я тут яким боком? – не дуже чемно спитав я.

– Ну, ми ж разом… А я її найближча подруга. От тобі й «бік».

– Ну, це не «бік»… Якщо я не піду, ніхто нічого не втратить…

– Я втрачу, – перебила мене Олеся.

– Чекай, мала. Давай без… ну, без цього…

– Без чого?

– Ну, без оцього вашого…

– «Вашого»? Я в тебе не одна?

– Ні, ні. Ти мене не так зрозуміла. Одна… Звісно, одна… Просто я бачив її лиш раз у житті. Мені не те що впадлу туди йти, а зовсім не хочеться.

– Ти підеш зі мною. Це я тебе запрошую!

– Ну, тобі я не можу відмовити, – сказав я, узяв її за руку й спробував заспокоїти. Водночас я розумів, що, відмовивши їй зараз, ризикую всією справою. – Я піду, крихітко, піду з великим букетом квітів.