Читать «Шукачі скарбів» онлайн - страница 5

— Її навіть годують.

— Спробували б не годувати.

— І що було б?

— Побачиш. Мені потрібна доба на роздуми. Починаючи від цієї години, — Шульга зиркнув на годинник. — Значить, беремо грубо — одинадцята тридцять. Завтра в цей самий час я хочу мати інформацію про те, що Галина жива і здорова.

— Вона тобі подзвонить.

— Не треба. Тебе теж більше бачити не хочу. Мені дзвонитиме лише ваш старший. Той, від чийого імені зі мною говорили весною. Ясно?

Молодик кивнув.

— Тепер так: я завтра знову хочу бачити таку саму фотографію. Перешлете так само електронкою на адресу, яку я вкажу. Куди б ви не завезли Галю, вона мусить тримати в руках свіжу газету. Причому — останній номер чогось із місцевої преси. Дай ручку й на чому писати.

Посланець знайшов кулькову ручку в кишені джинсівки. З папірцем виникла проблема, він поляскав себе по кишенях, потім поліз у бардачок, витягнув коричневу шкіряну барсетку, звідти — прямокутник візитної картки, подав її Ігореві чистим боком від себе.

— Отут пиши.

Шульга не втримався — глянув на лицевий бік. Нічого особливого, адреса якоїсь комп’ютерної фірми. Аби вона давала якийсь реальний слід, молодик навряд чи показав би її співбесідникові в цій ситуації.

Ідея прийшла в голову щойно, Шульга навіть не сподівався на позитивний ефект. Хоча не факт, що спрацює: посильний умову передасть, а от чи захочуть її виконувати викрадачі Галини… Оскільки рішення прийшло несподівано, Шульга не був готовий негайно втілювати свій план у життя. Тому наморщив лоба, гарячково згадуючи потрібну адресу, а коли згадав — перелякався: а раптом неправильно напише, він же не спец по всіх цих комп’ютерних справах. Та аби не насторожувати посильного надто тривалими роздумами, старанно вивів на чистому боці візитки електронну адресу.

— Сюди фотку перешліть. Це на роботі в мене, в офісі, бухгалтерка інтернет поставила і скриньку собі відкрила. Так, каже, легше папірцями займатися. Може, й правда, я ж у цій техніці баран, — тут він не брехав.

Молодик покрутив візитку в пальцях, заховав у кишеню куртки.

— Це все?

— Усе. Я хочу побачити, як ви з полоненими поводитеся. Коротше, нічого не пояснюю: все необхідне справді в мене. Нехай ви забрали мою дружину і тримаєте її заручницею, умови ставити не вам. Так і передай хазяїну.

— Передам. Далі?

— Далі — нічого. До завтра.

Шульга прочинив дверцята, вийшов із машини й рушив, не обертаючись, назад. Біля рогу на батька чекала Оксанка. Почувши, як за спиною загарчав мотор і від’їхало авто, він стишив ходу. Нерви таки здали: кількома стрибками підбіг до доньки, схопив її на руки, притиснув до себе міцно-міцно, відчуваючи, як тіпається все його тіло.

Уже можна не брехати самому собі. Ігор Шульга дуже приблизно уявляв свої подальші дії.

2

Про те, що її дід Василь — не рідний материн батько, а вітчим, Галя Чубук дізналася, коли їй виповнилося вісімнадцять.

Тоді вона, як і решта студентів того часу, вплела в косу жовту і блакитну стрічки, начепила на груди значок із тризубом і отримувала задоволення, називаючи викладачів історії сталіністами. Вона ходила на стихійні мітинги і продавала на Хрещатику незалежну українську пресу, не маючи насправді аж таких національно-патріотичних переконань. Просто тоді, у вісімдесят дев’ятому, перейматися національним відродженням України було неабияк модно.