Читать «Зозулята зими» онлайн - страница 184

Руслана

— Не обманюйся, літл енджел. Історія, ніби й закінчилася, але, може, саме в цю мить десь поруч з’явилося нове потерча чи нова божевільна богиня.

— А може, саме в цю мить хтось десь поруч зробив усе можливе і неможливе, аби врятувати дитину?

Сперечаюся з Інкою для годиться. Певно, настрій не для дискусій. Позираю на дитячий майданчик — Богданка і Майю ніхто із ровесників не ображає. Задираю голову до неба, ще сірого й непоказного, але вже пропахлого справдешнім весняним запахом.

— Весна, Інно! От-от надійде справжня весна! Чуєш, пахне нею!

— За календарем ще зима, янголе. Хоч навряд чи ти календарям віриш… А те, що збіжить трохи часу, — і прийде знову зима, не лякає?

— Хай та зимова панна нас боїться! — Пирхаю трохи демонстративно. І не витримую, хоч і хотіла відкласти важливу розмову до завтра: — Інно, якщо, звісно, хочеш, мо’, даси номер мобільного?

— У мене мобільні не нумеровані, май діа, — не забарилася відповідь. Інна раптом стає зовсім серйозною. — То як мене з міста виставлятимуть, янголятко? З почтом чи без? Який сценарій придумали?

— Не знаю. Ти ж сама хотіла поїхати кудись, де спокійніше, — нащось починаю виправдовуватися, а Інка задоволено мружиться. — Просто номер сказали тобі передати, мовляв, важливий для тебе… На словах додати, що Адка твоя живуча, куди там кішці. І що їй ще не набридло пробачати тих, хто її зрадив, однак не варто затягувати з вибаченням… Це що, шифр?

— Майже, — Інна із півхвилини уважно вивчає аркушик із записника з єдиним рядком цифр. Потім нащось розриває папірець на дрібні клаптики і закидає їх до найближчої смітника. Дивно, була впевнена, що просто під ноги кине. — Передай своєму кул бою, що і так збиралася вшиватися із вашого гадючника, міг би й не клопотатися: не зіпсую його крезі лавлі гєрл. Бо дещо надто погано псується. Бувай, Руслано. Порадила б триматися подалі від таких приятелів і пригод, але на біса слова даремно витрачати? Майже родичці привіт передавай. Не така й погана, як хоче видаватися…

— Інно, — попереджаю чесно. — У мене дуже гарна пам’ять на цифри. Шукати, де краще живеться, твоя справа. Але якщо ти через якийсь час не зателефонуєш, аби сказати, чи все гаразд, то я наберу оцей-от номер, сама попрохаю пробачення, за тебе, чуєш? І про тебе ж розпитаю! Я знаю, що номер мій у тебе є: Тетяна дала, коли ви мене шукали.

— Отже, якщо не телефонуватиму Адці, то спекаюся одним махом обох вас? — Світло-блакитні очі холодні, аж трохи боляче від такого погляду. — У мене ж — пам’ять реалі бед. Ні твого номеру, ні тим більше чийогось іншого не пригадаю вже через п’ять хвилин. Бувай, Руслано. Хоч ти маєш рацію: до наступних холодів ще є час. Тож живи… Може, ті холоди наступного разу прийдуть трохи пізніше…

Вона рвучко підводиться з лавки і йде геть. Не обертається, звісно. Мов на подіумі викарбовує на високих підборах. Про погану пам’ять вона бреше. І, вже звісно, коли збираються чийсь номер навічно забути чи просто не запам’ятовувати, то не ворушать губами, повторюючи цифри про себе…