Читать «Зозулята зими» онлайн - страница 183

Ніби всі заспокоїлися трохи. Поступово сяк-так життя налагоджується. І от, маєш — поганий знак: Арсена принесло без попередження. Похмуро потираю праву руку — нещодавно з’явилася така звичка: після пожежі рука час від часу німує, а біля кисті п’ять невеличких плямок зосталося, то сліди від «безболісного» Євчиного опіку. Схоже, що ця відзнака назавжди.

* * *

Арсен має вигляд підозріло задоволений. І майже не криючись, хвалиться новиною:

— Я Русланці один цікавий телефонний номер підсунув, сказав, що для панни Інни він дуже важливий. Від мене може і не взяти чи викинути — дурнувата кубітяча гордість. А от від малої не втримається — візьме. Тож незабаром Інка забереться звідси і в місті трохи легше дихати стане, — у темних очах Арсена спалахує вовчий вогник — впевненість, що перемога прикриває будь-які вчинки, котрі робляться задля її досягнення.

— Слухай, Арсене, ти там той, список не почни складати, кому варто з міста забратися. Бо такі-от списки інколи людьми керують не згірше, ніж ваші магічні витребеньки…

— Не починай, — ледь морщиться у відповідь, але це може видатися слабкою заміною прохання, тож не продовжую. Мені ж та Інна, хай і симпатії до неї не маю, однак в борщ не плюнула. Тож не дуже є діло до намагання її із міста випхати. А контролювати, з ким мала товаришує, справа безнадійна. Невже Арсен і досі цього не розуміє? Та вона запросто когось ще незвичайнішого в приятелі запросить, аби не сумувати. Тож хай самі зі своїми мансами розбираються.

Підходжу до вікна. За календарем — пізня зима. А на вулиці замість снігу — сльота, так, ніби от-от з’явиться розпашіла і винувата Весна: мовляв застрягла в корку, тож вибачайте. А до справ ладна взятися хоч зараз. Настрій мав би остаточно зіпсуватися, але стає легше від думки, що зима майже позаду. Арсен щось бурмоче про глобальне потепління, певно, ображений, що його геніальний план не зацінили. Хай і так, та на душі стає трохи… весняніше. Якась школярка під вікнами скидає рукавички, дістає із торбочки шматок білої крейди — певно, поцупила в школі, і починає щось виводити на асфальті. Спершу боюся побачити там прямокутник. Щось останнім часом мені не по собі від картин, де двері вималювані. Але ні, на асфальті — квіти і метелики. Дивно, навкруги повно офісів, а художницю малолітню охорона не виганяє. Арсен і собі зазирає мені через плече. Нехай, навіть не дратуюся. Раптом пригадую, що в нижньому ящику столу — набір кольорової крейди: Ірина захопилася щось останнім часом таким кресленням, а мені під руку в якійсь крамниці трапилося. Викликаю секретарку, пояснюю завдання, тицяю майбутній подарунок. Очі в жіночки… ні, не в п’ятак, більше і, певно, навіть кругліші. Але, звісно, свою думку про розумові здібності шефа вона не озвучує. Киває і йде віддавати презент «художниці».

— Ти також поведений трохи, Олеже! — Не втримується Арсен. Однак в голосі не роздратування, а щось схоже на повагу. Знизую плечима. Ображатися чомусь не хочеться. Може, і поведений, але хай наприкінці зими втомлене місто трохи прикрасять кольорові метелики і квіти. Я сам не відразу розумію, що кутики моїх губ невпевнено, майже забувши, як це воно, посміхатися, сунуться догори…