Читать «Зозулята зими» онлайн - страница 185
Дара Корній
— Хай щастить у пошуках спокою, Інно… — бурмочу стиха.
— Лусько, глянь! — розвертаюся до мого сонечка-Майї, що тицяє замурзаним пальчиком кудись угору. Куплена недавно блакитна повітряна кулька летить вгору, до низьких сірих хмар. Певно, доведеться купувати ще одну? Але Майя посміхається: — Я подалувала небу. Йому сподобалося. Бач, усміхається?
— Гайно, — підтверджує мовчазний Богданко. Так, гарно, бо хмари стали не такими щільними, де-не-де проглядають блакитні клаптики. Зовсім по-весняному. Інка не помилилася: я не вірю календарю. І знаю, що ця зима — уже позаду для всіх нас. А от щодо прийдешніх холодів вона помиляється: я їх не боюся. Так, звісно, прийде. А після осені знову буде зима, і, може, комусь знадобиться моя допомога…
Важливіше інше: чи зможу втримати літо тепле у своїй душі і хто буде поруч зі мною в ту мить, оберігатиме. Поки що поруч — діти.
У наплічнику озивається мобільний. Така мелодія в мене стоїть на близьких. Намагаюся вгадати, поки витягаю телефон: це Таня, повідомити, що остаточно помирилися з Ромкою, чи Арсен, що вигадав якусь важливу справу, аби не сказати просто, що встиг засумувати і хоче почути мій голос?
— Алло, привіт! І той… Давай цього разу без реверансів, Русько. Я дуже скучив за тобою… І за тобою, і за малими.
