Читать «Зозулята зими» онлайн - страница 180

Відриваюсь від паперів, підходжу до вікна, вдивляюся у брудну зимову вулицю. Потім повертаюся до компа, вишпортую із-під стосу паперів диск і ще раз уважно переглядаю сюжет, який недавно транслювали по місцевому телебаченню. Про трагічну загибель відомого підприємця, благодійниці місцевого масштабу, бла-бла-бла… і просто гарної людини, яка, попри нелегку долю і втрату близьких, змогла замінити нещасним осиротілим діткам маму, обладнавши в своєму розкішному особнячку сімейний дитбудинок… бла-бла… Звісно, це неповторна Марина Іпатіївна… Передача побудована так, аби й дурню стало зрозуміло: про жодне замовлення на вбивство і мови не може бути. Звісно, на Землі інколи й з янголами трапляються нещасні випадки. Обережніше треба бути, людоньки, витік газу — не жарти, хай йому, вогонь не вибачає найменшого недбальства. Навіть засмучено-глибокодумну мармизу головного пожежника міста показали. Кілька схвильованих слів про те, що, можливо, вельмишановна благодійниця змогла б таки врятуватися, якби не визволяла діточок. (Може, варто вшанувати пам’ять хвилиною мовчання чи просльозитися?) Та, на щастя, знайшлися добрі люди, які в пам’ять про вельмишановну добродійку, пожаліли дітей, котрі знову осиротіли, не дозволили нещасним пережити ще одне потрясіння, тобто повернутися назад до притулків сирітських, оформили опіку… Молодці, правда? Тож, давайте, любі глядачі, не забувати, що обласна програма з усиновлення все ще діє і брати приклад із небайдужих та свідомих городян! Таких, як Марина Іпатіївна. Хай земля їй буде пухом…

* * *

Русланка, як побачила той сюжет уперше, просто дар мови втратила. Потім сказала кілька слів… Таких, що після почутого довго німували всі ми, здивовано витріщаючись на нашу Малу й прикидаючи, від кого вона аж так свій лексикон розширила. Начебто, аж такого (брехня на брехні) вона навіть від нас не чекала.

Поки її шпетили на три голоси — ідилія, блін, Арсен з Інною, ще й із Тетяною на додачу, вперше знайшли спільну мову! — я ще раз пригадав кілька найвдаліших моментів. Гарно журналюги спрацювали, недаремно такі гроші здерли, зарази! Звісно, в репортажі, жодного слова про те, що ці «гарні люди», котрі опікунами бути взялися, опинилися випадково замкненими у підвалі спаленого «через недбальство» будинку. І також мовчок про ще один обпалений до невпізнання жіночий труп… Досі перед очима сліди запеченої крові на білій стіні, дивно, що саме та стіна вціліла після вибуху, не вигоріла зовсім… І то навіть не сліди, а кров’ю намальований хрест, дивний такий. Схожий на той, який мене вчила малювати Євка.