Читать «Зозулята зими» онлайн - страница 179
Дара Корній
І я розумію, я все розумію.
— Сподіваюся, що хоч щось із цього марення, яке мене запам’ятати примусили, ти збагнула? — на мить із колишньою задиркуватістю уточнює хлопець.
Збагнула. Губи сіпає від вдячності до дівчини, яка змогла зламати порядок.
— А малі, оці-от, наші справжні, — Олег продовжує інструктаж більш впевнено, — хай поскидають з себе ті речі, які їм особисто дарувала Марина. Так вона тримала біля живих мертвих. «Тлін до тліну», — так Євка сказала. Що з тими речами робити, ти ж знаєш? — то вже до мене чи то твердження, чи запитання. Я розпачливо стинаю плечима.
— Я знаю, — майже хором кажуть Тетяна та Інка. Правда, Інна пошепки додає кілька слів на адресу турботливої матінки, щедрої та ніжної, яка схильна приймачатам такі обновки дарувати. Її калічена англійська рятує погано: була б справді невинною малою — спаленіла б від брудної лайки. Але тут і Тетяся, забувши про маску справжньої леді, схвально киває. Арсен здивовано й трохи збентежено дивиться на Олега. Так, ніби прогледів раніше щось дуже важливе, тож тепер визирає в усі очі Я згадую малюнок з підписом «Зозулята зими», який намалювала Єва, мертва сестра Олега.
Більше ми не встигаємо ні про що подумати, ні про що запитати. Бо світ розриває потужний вибух.
І я кудись провалююся.
Післямова
Олег
Бувають дні, коли мрієш, щоби життєві неприємності обмежувались чимось звично-буденним. Як-от позапланова перевірка податкової, недбалість підлеглих чи медово-в’їдливий голос у слухавці — то директриса школи, в якій навчаються мої вихованки: «Олеже Дмитровичу, це добре, що Ірина так любить… сестричку і заступається за… е-е-е Вероніку. Але, якби це м’якше сказати, — звісно, що м’якше, адже щоразу сама директриса телефонує, бо спонсорські немаленькі вкладені в цю приватну школи, от гроші й відпрацьовує справно. — Тобто, шановний пане Олеже, погодьтеся, ваша Вероніка досі, попри щоденні співбесіди з найкращим психологом міста, який у нас працює, залишається дикою кішкою. Ну тобто агресивною дещо… надміру. Можливо, деякі її, е-е-е-е, тобто манера поведінки провокує однокласників на неоднозначні вчинки… ні-ні, все розуміємо, дівчинка не зовсім домашня, їй важко звикати… але, може, ви також зі своєї сторони, тобто порозмовляєте з дівчатами…» Розмовляю, регулярно.
Та це все будні і проблеми буденні. А от що робити, коли телефонує Мала і зі справжньою радістю повідомляє наступне: «Брат Ромка нарешті зміг приїхати! Уявляєш, Олеже! Тетяся зраділа дуже-дуже! І він зрадів, що з нами все гаразд, хоч і виду не подає — увесь такий насуплений». Незнайомому Ромці щиро співчуваю. Лихо у нього багатооке. Одної Руслани вистачить, аби не сумувати. А тут ще такий подарунок долі — «майже дружина» також з конкретним прибабахом у голові. І дивне оточення його дівчат: подруга-упирка, типу хлопець Руськи — Арсен, неоднозначний тип, слід сказати. А тепер Роман, очевидно, ще й зі мною познайомитися схоче. «Подякувати» щиро, коли дізнається, кому зобов’язаний зміною сімейного стану, який перетворив його в один момент на двічі батька. Бо Арсен уже приходив. Просто до офіса. Схоже, хотів набити пику «улюбленому» клієнту просто на його, клієнта, робочому місці. Претензії висував: «Руся обох всиновлює, уявляєш?! Обох! Благодійник, блін, вишукався, дякую красно!» Не втримався, зробив очі невинні: «Як всиновлює?! Мова йшла про взяття під опіку, так і документи оформлялися. І ти ще дякувати маєш мені, а не лаяти, бо твоя мала спершу відразу трьох хотіла, так я Тетяну ледве вмовив хлопця собі взяти. Як там його, Бориско, здається. Тетяна ж спершу лишень на дівчинку погоджувалася, Марійку, бо мовляв, на якусь Марту та дуже схожа, а що ім’я інше — то й добре, бо доля інша буде…» Арсен після почутого так офігів… кхм, тобто здивувався. Тьху ти, тепер доводиться за кожним словом слідкувати…Звідки у малих дівчат така чіпка пам’ять на дурниці? Так-от, так «здивувався щиро», що розвернувся і пішов геть. Навіть про останній гонорар забув спитати. А я не встиг нагадати. Тож має привід ще раз завітати сюди. І ліпше не сьогодні.