Читать «Зозулята зими» онлайн - страница 174
Дара Корній
— Ми, здається, знаємо куди ділася, — відповідає Арсен. — Вона в Марини.
— В Марини? Тобто як, тобто у
— Олеже Дмитровичу, шановний! Ви все одно не повірите. — Арсен говорить спокійно і враз, злісно та майже пошепки додає: — І більше на Руслану не кричи. А то я тобі язик відірву. Зрозумів? Що витріщився? Поїхали.
Олег стоїть якусь мить здивований та ошелешений почутим. Арсен смикає його за рукав:
— Ну, бовване, агов! Тільки час гаємо. І не запитуй зайвого, бо тут зараз починається ота чортівня, яку ти так не любиш і в якій ти не спец. Але перед цим, маленьке прохання. — Арсен щось шепоче Олегу на вухо. Той навіть не здивовано, а просто ошаліло дивиться на Арсена. Крутить рукою пальцем біля скроні, але таки йде прохання виконувати. Повертається в будинок. Ми сідаємо в машину і мовчки чекаємо.
Їдемо також мовчки. Арсен за кермом, я спереду біля нього, Олег позаду. Арсен кудись телефонує, говорить якусь дурню, з якої я ніц не второпаю та й не дуже прагну, бо про інше думається. Тоді через пару хвилин ми зупиняємося біля двоповерхового будинку, майже на околиці міста. Арсен заходить у крамничку на першому поверсі. Вгорі вивіска. «Чарівні речі». Олег зневажливо пхикає:
— Крамниця для довбнів! І чого це ти, Руслано, туди не попхалася? Там твої «побратими» мешкають.
Зневажливо пхекаю, ніби мене це мало цікавить. Знаю ж наперед, тільки-но спробувала б — мене Арсен миттю на вулицю спровадив би. Колись мене Тетяна вигнала зі схожої крамниці. Дідько, чого це вони вважають, що якщо більше за мене знають, то можуть командувати? А як тоді мені самій вдосконалюватися, коли ініціативу виявляти забороняють?!
Олега обманює моя поступливість. Тож він від забороненої крамниці переходить до «покупця»:
— Ну ти й вчудила, мала! І, знаєш, це ще я можу якось зрозуміти та прийняти — бажання пригод, адреналінчик у крові. Але не його. Він, тобто Арсен, не для тебе, мала! Тобто з ним жодній порядній дівчині зв’язуватися не варто. Він покидьок, чуєш?! Руки, ноги, душа — все в крові.
Олег починає читати нотації. Каже, коли мене поруч з Арсеном побачив, то мало інсульт не дістав. А далі за текстом, бо: якщо вирішила залишитися в «цьому чортовому місті», то могла б собі бойфренда ліпшого підшукати, а не гада останнього. О’кей, якщо Арсен покидьок, то якого ти, Олежику, з ним водишся? І не кажи, що тільки й стосунки у вас, що продавець-покупець. Бо впевнена, тільки-но гроші запропонуєш за пошуки Ірини, то Арсен пошле так далеко, що звідси не видно. Він зараз не гонорар відробляє, зовсім ні… Ех, Олеже-Олеже! У самого он проблем вище неба — вкатруплена коханка чи й кохана, викрадена мала, котрою маєш опікуватися та до того всього ще й сумління, яке догризає через смерть сестри, а він попри це не забуває мені нотації почитати. Дарма, Олеже, думаєш, що я не розумію, ким є Арсен. Я не ідіотка. Все я бачу і все розумію, однак… Не все так паскудно насправді. Арсен не пропащий, він може стати кращим, тільки треба його підштовхнути в правильний бік. Так, я не нянька і не учитель. Та, зрештою, вони йому навряд чи знадобляться, а от друг справжній… Блін, можна ж спробувати, нє. За «спробувати» мені ж нічого не буде? Чи буде? Ото знайшла про що думати після побаченого та почутого.
