Читать «Зозулята зими» онлайн - страница 172

Арсен досі уважно слухає все, що я йому переказую. Він не може чути і бачити малу Вірку на екрані, тільки чує слова Мстислава. Після імені Іренея, увесь ціпеніє. Зривається на ноги… Хапається за слухавку. Тицяє пальцем по ґудзиках телефону.

— Олеже, то я. Йди в дупу зі своїми оперативниками. Я знаю, де мала. Будинок батьків Іренеї, знаєш де? Та я тебе не про мертвих батьків питаю, а про будинок. Ти там колись бував? Харе! Дорогу пам’ятаєш? Чо питаю? Давай так. Говорю я і питаю я, твої одкровення і прес-конференції залишимо на потім. У дворі батьків гойдалка стара стоя… Що? Пішов у задницю, коментаторе! Так стояла чи ні? Оригінальна така: з півником дерев’яним на горі? Звідки знаю? Чи тобі не пофіг? Знаю просто. Ага-ага! Супер. Не ти супер, ідіоте! Бери всю свою рать, оперативників також, мєнтів, пантів, бандитів, можна й «швидку» заразом і хто там під рукою і між ногами в тебе валандається і дуйте в те село, до будинку з гойдалкою та півником. Малу викрала Іренея. Тримає в старій батьківській хаті. Інформатор мій! Ага! — Арсен дивиться сумно на мене. — Надійний інформатор. Чесний. Таких тепер майже не залишилося. Всьо. Кажи мені адресу, я також виїжджаю. Ага, хочу тій сучці в очі перед смертю подивитися. Чиєю смертю? Та своєю ж! Чи ти забув про список? Несподіванка, точно. Бо Марина Іпатіївна тут чиста. Слухай, познайомлю тебе згодом зі своїм інформатором, гаразд? А зараз до роботи, поки не пізно.

Арсен вимикає телефон. Я зриваюся на ноги:

— Я з тобою.

— Ні-ні! Не треба, Русечко. Це може бути небезпечно. Ти й так багато зробила.

— Оскільки «це» зробила я, то мушу їхати з тобою і, будь ласка, розкажеш мені дорогою про ту вашу Марину більше, добре?

* * *

Звичайно, ми з Арсеном приїхали найпізніше. Пізніше від оперативників, від міліції, від Олега. Ото сюрприз для нього буде, коли «інформатора», тобто мене побачить.

На засніженому подвір’ї стояла майже мертва конструкція, що колись, може, й була гойдалкою. Її верх прикрашав дерев’яний півник, колись червоний. Фарба на ньому пооблуплювалася, і він виглядав таким нещасним, наче його доїдав лишай. Арсена тут усі знають і нас спокійно пропускають до хати.

Жінка-білявка висіла на червоній мотузці посеред порожньої темної кімнати, вікна якої знадвору забиті дошками. Очевидно тому, що було темно, хтось увімкнув світло і тьмяна від бруду лампочка утворювала на світлій голові вішальниці брудну пляму. Мотузка прив’язана до гачка, на який колись кріпили абажур. Принесли драбину. Тіло треба було зняти для судмедекспертизи.

— Собаці — собача смерть, — безжально ледь чутно цвікнув крізь зуби Арсен. Я аж похолола від тих його слів. Стало враз непривітно і холодно. Жертва розвернута до нас спиною, елегантні білі чобітки ледве не сягають підлоги, роблячи над нею кволі гойдання. Світла норкова шубка, шкіряні білі рукавички на руках і мобільний затиснутий в правиці. Я легко торкаю Арсена за плече:

— Іренея!?