Читать «Зозулята зими» онлайн - страница 176
Дара Корній
Арсен стенув плечима.
Мене ж цікавило геть інше.
— Звідки ти знав як і чому?
— Я давно живу в цьому місці, дівчинко. — Проста як ніч відповідь. — Під нашими ногами на камені вигравірувано: «Anguis in herba». З латиниці — змія в траві.
— Це з того чарівного магазину рідина? — перепитую. — Там що?
Олег мовби не чує нашої розмови, веде своєї, наче виправдовує всі дії приятеля:
— Можемо, Арсене, потім щось схоже провернути з Мариною. Красиво! Сипнув в молоко ціанистого калію і жертві гаплик… Але оригінальних собі охоронців Марина вибрала. Не з трояндами ж нас зустрічати, особливо коли гості непрохані. От і спустила Цербера, тобто змію.
— Ага, точно! Олеже, ти такий глубокодумаючий, що просто фініш! — Я не втримуюся від іронії. — Які змії-охоронці в наших широтах при мінусовій температурі?
Олег зневажливо хмикає. Щоб ми не сказали — не віритиме, бо все на світі обов’язково має звичайне наукове пояснення.
Піднімаємося сходами. Олег попереду. Арсен зупиняється, шепоче мені на вухо так, щоб Олег не чув.
— А у мисці звичайне материнське молоко, Русько, розбавлене мертвою водою. — Говориться наче про щось геть буденне. Відьмак, блін. Арсен уважно дивиться якусь мить на мене, наче прочитав останні мої слова: — Мій дід з
Тим часом Олег гукає з-за вхідних дверей будинку:
— Ходіть вже, а то найцікавіше пропустите.
В хаті, схоже, аншлаг. А потім…
Завертілося все, наче в каруселі. Крик, вереск, органна музика… Божевільна жінка реготала так, що кров застигала в жилах. І поки Арсен з Олегом намагалися вибити вікно, Тетяна з Інкою накинулися на Марину без заклять та прокльонів, а по діловому — з кулаками. Діти, живі справжні діти налякано стояли, не дуже розуміючи, що відбувається. Бо, може, вони й були проінструктовані про те, як себе поводити, та, певно, стількох гостей відразу Марина не чекала.
* * *
… Боже, як паморочиться в голові, середину розриває кашель, сльозяться очі. Що за фігню випустила в повітря ця божевільна? Краєм ока бачу, як звідкись на обличчях дітей з’являються респіратори. До мене підбігає стара знайома, мала Майя: «Ланко, на, — тицяє в руки мені респіратора. — Забели нас звідси. Нам стлашно». За її спиною наче на прив’язі бачу перелякані очі потерчат. Потерчата — це також діти, хай давно мертві, але душі в них справжні. Майя майже силоміць утискає мені в обличчя респіратора. Натягаю його, хоча розумію, що то не дуже добрий захист. Треба звідси забиратися. Роззираюся. Діти в масках — добре. Тетяна, Інка та й Марина кашляючи сплелися в один вузол і борсаються там… Олег лежить під вікном, схоже зімлів. Вогонь в каміні горить ще сильніше, мені здається ще трохи і його язики вирвуться на волю і тут все вигорить чи зірветься, коли газу набереться замкнутому просторі критична маса. — Тут підвал є? — запитую Майю, бо розумію, що з будинку нас не випустять. Все наглухо зачинене. А діти тут давно, то, може, і…
— Є, — Майя хапає мене за руку і тягне кудись по коридору. В кухні тицяє пальцем на килим. — Там.
