Читать «Зозулята зими» онлайн - страница 162

Вона підносить руку з цигаркою до губ, і всім видно, як руки в Георгіни-Марини дрібно тремтять. Жінка навіть не намагається струшувати попіл з цигарки і той сірим смутком падає на її білосніжну сукню.

— У тих малих непрості долі. Від кожного з них відмовилися батьки, й аби лише це… Ми збирали їх довго. Підбирали тільки найважчих, — чомусь несподівано Марина почала виправдовуватися перед Русланою. Що таке є в тій малій, яка навіть останню наволоч змушує хоч трохи ставати схожою на людину?!

Руслана випалює дуже емоційно та зболено:

— Що, збирали важких дітей? А може, врешті, зізнаєтеся? Що вам втрачати? Хоч смертникам не бійтеся правду сказати! Невже, брехати не набридло?! Сюсі-пусі, ми з Маринкою дітлашат шкодуємо!

Мала розійшлася, кляпом не заткнеш. Хоч яка, на фіг, мала?! Зараз дорослішою виглядає, ніж ми усі. Сміливішою — точно. Живим залишуся, треба буде перспективних женихів у місті перетрусити: нема чого таке диво покидьку Арсену віддавати! Йопт… про що думаю, аби хоч на трохи відгородитися від слів дівчини, що печуть, як вуглинки?!

— А насправді підбирали дітей дуже схожих на тих, які вже мертві. — Руслана сковтує, схоже, слова боляче деруть горлянку. — Що, правда очі коле?! Як ти їх заставляла це робити, що казала: «Давай, Майю, дівчинко, пограємо в квача. Ти — маєш наздогнати ту тьотю в білому пальтечку і…» Тьотя тоді полетить, мов підстрелений лелека, каменем вниз із дахівки будинку? І мала не пам’ятатиме цього, бо поруч за руку її триматиме жорстоке та ображене на всіх за передчасну смерть потерча. Чим ти потерчат до малих прив’язала? Здогадуюся. Довелося довгу роботу проробити, майже детективну. О, шановна, ти гарно їм зуміла промити мізки. Мамою, напевне, дозволила називати, так? — Руслана не відступається, напосідається на Марину. Ця полотніє, стає одного кольору зі своїм платтям. — Чи, може, розкажемо ще одну цікаву історійку. Як ти через маленьку дівчинку передала для одного поважного пана «в подарунок» типу для його доньки пластилінову цяцьку, всередині з оригінальною начинкою у вигляді прокляття. А якби дитя вкололося? Ти про це не думала?

— Але ж не вкололося? Заткнися, навіжена! Я просто хочу справедливого правосуддя. — Георгіні, врешті, вдається взяти себе в руки. Вона кидає недопалок собі під ноги і майже сичить на Руслану: — Хай там що, дівчино, але кожен отримає те, на що заслуговує.

— Заслуговує, кажеш? Ну ти і стерво! Потерчата також мають душу, заморожену душу, але таку, яка прагне одного — не помсти, а того, хто б її, ту душу, зігрів. Зозулята малі, викинуті сердитою мамою з гнізда на холодний сніг. Не в чужі гнізда, а на сніг. То ти їх викинула. Тому запитую тебе, Марино чи Георгіно, чорт знає, як тебе там називати, на що заслужила ти? — Руслана підбігла до Арсена, вихопила з його рук список, тоді повернулася до Вдови і заходилася махати ним перед носом жінки. — Подивися скільки ти людей вигубила. Тільки тому, що не змогла народити? Тільки тому, що твого чоловіка вбили?