Читать «Зозулята зими» онлайн - страница 160

Георгіна-Марина гнівно обводить нас очима. Якщо вона й божевільна, то дуже добре маскується. Десь читав, що роздвоєння особистості — це така собі втеча від спогадів. Жінка зупиняє очі на Арсенові:

— Агов, Арсене? Скільки ти дав тій п’яній курві на аборт? Скільки тепер коштує смерть ненародженого дитяти? — тоді витріщається на мене: — Чи ти, Олеже? Просто так відвернувся від вагітної жінки. Список, Арсене, приречених, кажеш, список? Ви всі — убивці. Що, Господь — милосердний? Та невже? Він тут відсутній чи напівприсутній. Бо, коли, здавалося, що вже немає надії, Марина завагітніла. У сорок два роки. Вона дізналася про це, коли її чоловік був у відрядженні. Він мав повернутися, а вона готувала йому вечерю. Готувала своїми руками, що робила не дуже часто, бо для цього, як і для всієї хатньої роботи, в найбагатшої родини міста була прислуга. А далі ви обоє добре знаєте, що сталося. Богдана вбили на порозі його ж будинку, коли Маринка вибігла його зустрічати. У неї на очах. «Замовне вбивство», яке досі залишається не розкритим. Що, Арсене, пригадуєш, як вона тебе найняла для того, щоб ти знайшов убивцю? Ти гроші взяв, але нічого не зробив. Маринка так важко все переживала. Після вбивства чоловіка очуняла на п’ятий день у лікарні, Богдана вже поховали. І вона залишилася сама — без коханого і без дитини. Викидень… Довго приходила до тями. Важко нам дався з нею той період відновлення. Скільки разів ми намагалися повернути її Богдана, як це робив тато для мами. Та не всі двері, коли стукаєш, відкриваються, навіть коли просто несамовито гамселиш у них, збиваючи руки до крові…