Читать «Фізіологія жіночої депресії» онлайн - страница 9

Я той слиз все життя намагаюсь змити…

І все марно…

Камінь, який відчуває, бачить i пам’ятає…

… Сивий Дідо-камінь, пролежавши сто років у міській бруківці, був сьогодні засмучений. Поряд зводили нову будівлю (вулицю очікувала тотально-пекельна реконструкція), і молоде лискуче каміння, нещодавно привезене з позаміського кар’єру для фундаменту, відверто кепкувало з заклопотаного пенсіонера.

– Що, Діду, – прискіпався один, особливо нахабний і гострий на слівце камінець, – будемо руйнувати старе і будувати нове? – і підленько так хихотів: – Ось дивіться! Ваша сива голова зовсім стерлася від сторічного шурхання по ній людських підборів. А ми станемо підвалинами модерного офісу чи банку. Кожен перехожий задивлятиметься на нас як на досконалість дизайну. Згодом ми увічнимо місто ще однією пам’яткою сучасної архітектури. А ви так і лежатимете собі серед дороги, нічого не побачивши у житті, окрім стоптаних підошов. І врешті підете у землю так і не дізнавшись, що світ, виявляється, не лише битий шлях, а насправді великий і неосяжний. І завойовувати його нам, молодим, – камінець гордовито блиснув своїм гострим, природою відточеним ребром.

– Даремно, синку, ти так гадаєш, – задумливо відказав сивий камінь. – Прожили ми тут життя непросте і цікаве. А скільки довелось винести на своїй обтесаній роками спині, то лиш сам Богонько знає. Та й до всього, десь ми з тобою далека рідня, може ти мені праправнуком будеш, бо привезли нас колись звідтіля, що й тебе, з того самого кар’єру, якому вже понад сотню літ…

І Дідові-каменю пригадалася чомусь його молодість – благородна і шляхетна, як чоботи шляхтичів, які по ньому ступали…

– Знаєш, синку, каменем бути непросто, – шепелявив стертими зубами Дідо, – адже знання і пам’ять, які залишають за собою минулі покоління, зосереджуються всередині нас. І чим багатша історія міста, у яке тебе заклали, тим більшу енергетику випромінюють наші кам’яні серця. Ми пролежали тут сто років, і наші спини винесли на собі стільки подій, що не під силу жодній людині.

… Клали нас незадовго до того, як почали зводити будинок Святої Гізелли. Не думав я тоді, що ця подія стане такою значущою у моєму житті. Ми, молоде і сире каміння, стали прикрасою однієї з перших мощених вулиць міста. Але ми не розуміли тоді, що нестимемо у собі також його історію. Спостерігали, що коїться обабіч нас, всотували у себе знання, як ті школярі-першорічки, і поступово наші спини зігрівалися і обростали пам’яттю. І тоді зрозуміли, що ми і це місто – одне ціле, ми – його вічно живе минуле.

Саме тут, біля будинку Гізелли, у якому кілька десятків дівчаток здобували релігійну і музичну освіту і де з кожного вікна вранці лунали їхні дзвінкі співи, я, твердий і непідступний, дізнався, що таке кохання. Так, так, синку, кохання! Не смійся зі старого Діда, бо камінь уміє як всотувати у себе інформацію, так і прив’язуватися до чогось такого, що дає йому тепло та енергію. Звичайно, це не була жива істота – люди занадто холодні, порівняно з нами. Це не була одна з тих миловидних церковних вихованок, чиї тендітні ніжки у однакових чорних черевичках дріботіли по нас щодня до костелу на службу і назад. Ні!