Читать «Фізіологія жіночої депресії» онлайн - страница 11

Носили наші сірі спини і Йосипа Бокшая, який писав у Василіянській церкві Василя Великого із ченцями. Обдарували нас своїм теплом і Волошин, і Дністрянський… Буремні пожежі забрали знамениті монастирські дзвони… І чого тільки, сину, не довелось пережити, та з кожним роком ми ставали загартованішими і мужнішими, бо в нас пульсувала особлива кров – історія.

– Ну, а що, Діду, ваша Гізелла?

– А Гізелла, хлопче… З Гізеллою довелось розлучитися. І так мені боліло за нею і було самотньо… Як прийшли совєти, зняли хрест із даху, інтернат закрили, а скульптуру замурували. І наша гвардія твердих і мужніх сірих сердець вишикувалась у прощальний стрій почесної варти, поки очі сумної королівни не загородила мурована стіна. «Поглянь на мене хоч тепер, – волало моє серце. – Ти ж ніколи мене більше не побачиш!» Та Гізелла дивилася прямо перед собою, так і не схиливши голови.

… Старий камінь плакав…Чи то легенький дощик, який щойно пробіг містом услід за хмаринкою, залишив на ньому вологі сліди… Цього ніхто не знав. Не личило плакати Дідові з кам’яним серцем, але то були перші сльози у його житті.

– Знаєш, сину, п’ятдесят років я чекав свою Гізеллу. П’ятдесят років я дивився на замуровану стіну, знаючи, що вона там є, але не може бачити світ. Піввіку я вірив, що станеться диво, якесь чаклунство, і я знову побачу її очі – очі моєї прекрасної Святої. І чаклунство сталося!

Одного дня наш спокій потурбували колеса важкої вантажівки. Люди у робах будівельників камінь за каменем почали розбирати від даху старий інтернат – починалася реконструкція старого міста. Серце моє тьохкало, мов у сполошеного пташеняти. Я знав, що там, за муром, спить моя Гізелла. А раптом вони пошкодять її? А раптом необережним махом зіб’ють постамент на землю і він розпадеться на найдрібніші друзки? А раптом вони взагалі не знають про її існування ТАМ?!

За все життя я не хвилювався так, як тоді. Але будівельники знали про існування королівни. Цеглина за цеглиною багаторічна стіна вивільняла її від довічного, здавалось б, ув’язнення. І я знову побачив її очі – очі, які снилися мені піввіку, які я бачив перед собою кожного світанку. Вони залишилися такими ж чистими і благородними. Це були очі Святої.

Щастя заполонило мене, і далі я не бачив уже нічого. Ні як на грубих шнурах опускали скульптуру на землю, ні як укладали на вантажівку – обережно, щоб не пошкодити, ні як уже з «чистою» совістю руйнували будівлю… Я знав єдине: моя кохана жива, вона знову побачила світ, і нарешті я зможу вмерти спокійно… Моя Гізелла жива…

…Молодий камінь, нещодавно привезений з кар’єру, мовчав. Він знав, що незабаром стане фасадом модерної будівлі на місці старої зруйнованої церковної школи, що буде прикрасою нового старого міста, але це якось вже не дуже його втішало. Він думав про те, що таке пам’ять, історія, вічність…

А неподалік вже насупився каток для асфальту, і люди у робочих комбінезонах перетягували червоною стрічкою вулицю. Вони готувались заливати нову дорогу і голосно розмовляли: