Читать «Затемнення» онлайн - страница 13

Поки він міркував над моїми словами, його обличчя набуло задумливого виразу. Потім він знову вирішив мене подражнити і, посміхнувшись, мовив:

— Я все одно вважаю, що ця історія була б краща, якби бодай хтось із них мав хоч одну гарну рису.

— Гадаю, вони її мали. Їхнє кохання і є їхньою єдиною гарною рисою.

— Сподіваюся, що тобі вистачить розсудливості, аби не закохатися в когось такого… лихого.

— Мені трохи запізно хвилюватися, в кого закохуватись, — підмітила я. — Але навіть і без застереження я, здається, вже цілком упоралася з цим завданням.

Він тихо засміявся.

— Я радий, що це ти так вважаєш.

— А я сподіваюся, що у тебе вистачить глузду триматися осторонь від такої егоїстки, як Катрина. Усьому виною вона, а не Гіткліф.

— Я буду обережний, — пообіцяв він.

Я зітхнула. З Едвардом можна було добре розважитися.

Я поклала руку поверх його долоні, аби утримати її біля мого обличчя.

— Мені треба побачити Джейкоба.

Він заплющив очі:

— Ні.

— Немає жодної небезпеки, — сказала я. — Колись я цілісінькі дні перебувала в Ла-Пуші разом зі зграєю, і нічого поганого не сталося.

Але я затнулася; мій голос здригнувся наприкінці, бо в той час як я говорила ці слова, сама усвідомила, що то була брехня. Неправдою було сказати, що не сталося нічого. Короткий спалах у пам’яті — і величезний сірий вовк приготувався до стрибка, оскаливши на мене свої зуби, схожі на шаблі; відгомін спомину про колись пережиту паніку примусив мої долоні спітніти.

Едвард почув, як прискорилось моє серцебиття, і кивнув, наче я щойно вголос зізналася у своїй брехні.

— Вовкулаки мінливі. Інколи люди, які їх оточують, можуть постраждати, інколи — загинути.

Я вже хотіла йому заперечити, але ще один образ призупинив моє оскарження. В уяві з’явилося колись гарне обличчя Емілії Янг, тепер спотворене трьома глибокими шрамами, які спускалися від куточка правого ока до рота, перекосивши його у вічно похмуру гримасу.

Зі зловісним тріумфом Едвард чекав, поки до мене повернеться дар мови.

— Ти їх не знаєш, — прошепотіла я.

— Я знаю їх краще, ніж ти гадаєш, Белло. Я був там останнього разу.

— Останнього разу?

— Наші чвари з вовкулаками почалися ще сімдесят років тому… Ми тоді щойно оселилися поблизу Гоквієма. Це було ще до того, як до нас приєдналися Аліса з Джаспером. Нас було значно більше, але ніщо не зупинило б їх від бійки, якби не Карлайл. Він зумів переконати Ефраїма Блека, що ми можемо співіснувати, й отак випадково ми уклали перемир’я.

Я здригнулася, вражена звуком імені Джейкобового прадіда.

— Ми вважали, що з Ефраїмом рід вовкулак вимер, — пробурмотів Едвард. Здавалося, що тепер він говорить сам до себе. — І що примха генетики, яка дозволяла трансмутацію, зникла… — він перервався й осудливо поглянув на мене. — Здається, твоє невезіння зростає день у день. Чи ти усвідомлюєш, що твоя нестримна здатність притягувати смертельну небезпеку виявилася настільки дужою, що відродила зграю псів-мутантів? Якби твій неталан можна було зібрати у пляшечку, ми б отримали зброю масового знищення.