Читать «Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім» онлайн - страница 296
Володимир Малик
Окремо слід сказати про мову «Слова», адже мова краще, ніж будь-що інше, може охарактеризувати автора, вказати на його походження.
«Слово» написане старою українською літературною мовою, пересипаною галицизмами: вазнь (щастя), див (той, хто дивиться, вивідує, тобто — дозорець), близ, комонь, кус, трепати, соловій, червений, господин, хоругва, мі (мені) та інші. Жоден киянин або сіверянин не вживав би цих слів. Їх звичайно й природно вжив Володимир Ярославич, котрий на снемі був єдиним галичанином.
Звичайно, тюркські лексеми, що знаходяться в «Слові», міг ужити будь-який князь, бо дуже тісними — більше ворожими — були стосунки нашого народу з половцями. Вжив їх і Володимир, бо спілкувався з торками та чорними клобуками у Торцьку.
Про грецькі мовні впливи ми говорили. Вони цілком природні і зрозумілі в устах людини, котра знала грецьку мову.
Залишається одне невияснене питання: звідки автор знав про «готських красних дів» та «время Бусове»?
Германське плем’я готів жило на берегах Балтійського моря побіля гирла Вісли. В кінці II ст. н. е. воно зайняло північні береги Чорного моря й Крим, часто воювало з антами, предками українців. Король Вінітар, перемігши князя антів Буса чи Божа, звелів розп’ясти його разом із сімдесятьма боярами на хрестах. Пізніше готів погромили гунни, і вони розсіялися по Європі. Лише частина їх залишилася в гірському Криму і під зверхністю половців дожила до часів «Слова». «Красні готські діви» раділи з перемоги половців, оспівували перемогу Вінітара над Бусом (Божем).
Звідки автор знав про Буса (Божа) та готів? В VІ ст. н. е. гот Йордан змалював ці події у своїй «Історії готів», написаній латинською мовою. Безперечно, ця книжка була в бібліотеці Ярослава Осмомисла, і її в оригіналі читав молодий Володимир Ярославич. А це означає, що він знав латинь, бо перекладів її на жодну мову тоді ще не існувало.
Характерною особливістю мови «Слова» є її вражаюча близькість до сучасної української, до її лексики, структури, навіть синтаксису.
Вже в першому рядку поеми ми натикаємося на кличний відмінок іменників — «братіє», а далі все частіше — Ігорю, княже, земле, соловію, яр-туре Всеволоде, Рюриче, Давиде, Ярославе, Романе, Мстиславе, вітре, Дніпре та ін.
А хіба не так, не такими словами, як у XII ст., наші жінкивдови під час війни голосили за своїми загиблими чоловіками?
Вслухаймося:
І вже зовсім на сучасний лад звучать рядки: