Читать «Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім» онлайн

Володимир Малик

Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім

Князь Ігор

Русичи великая поля

чръленыя щиты прегордиша!

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

1

Місяць лютий літа  1184-го видався на  Посуллі, як  і по всій  Руській   та  Половецькій   землях, сніжним і суворим. Ріки й  озера закувало міцним крижаним панцирем, степи лежали під  товстим покровом сліпучо-білого снігу  мертві, безмовні, а соснові бори та березові гаї,  здавалося, дрімали в холодному тихому сні,  осяяні блискучим сонцем.

Лише звірі  та птахи  іноді  порушували цю застиглу морозяну  тишу. То раптом десь  на видноколі застугонить мерзла земля під копитами тарпанів, що,  збиваючи снігові вихори, мчать хтозна-куди, то  з  глибокого байраку долине вовче виття, то з голубого неба  шугоне зі свистом униз, на здобич, сокіл-гострозорець.

Ось  такої сонячної морозної днини по  засніженій рівнині, що розкинулася між річками Хоролом та Сулою, поволі їхали  на  захід, з  Половецької землі  в  Руську, два  вершники — старий і молодий. Обидва в латаних, ношених-переношених, але  теплих — вовною назовні і вовною всередину — половецьких  кожухах, що  сягали колін, у волохатих баранячих шапках та стоптаних постолах з кожушини, підшитих цупкою повстю. Їхні коні були  худі, стомлені  і через   силу брьохалися в глибокому снігу, ледве  волочачи ноги.

Один з  верхівців, старший, бородатий, зігнувся, важко дихав,  безупинно хапався за груди і натужно заходився хрипким  кашлем. Молодший їхав  поруч і підтримував свого супутника, щоб  не  впав  з коня, а коли той  задихався і закочував  очі  під  лоба, розпачливо шепотів:

— Чекай, отче,  не вмирай!.. Скоро-скоро Сула... А на тім боці   — рідна земля... Україна... Там   свої  люди не  дадуть загинути... Доберемося додому... На  Сейм...

Коли старшому ставало легше, він  збивав з бороди паморозь, з натугою і гіркотою в голосі відповідав:

— Додому?.. Не  доберуся я  вже  додому... Відчуваю, як тануть мої  сили... Як  пече  в грудях  і ноги холонуть... Клята Половеччина всі  соки висмоктала... Три  роки неволі, поневірянь, голоду   та  побоїв далися взнаки!.. Був,   як  дуб,  а став, як  висохла билина... Туга  серце сточила, мов  іржа  залізо, — за спаленою хатиною, за порубаними дітками найменшими, за  нашою матір’ю, що  десь  у  бусурменському полоні невтішно сльози ллє,  якщо жива, за Настею, твоєю сестрицею, яка  стала, кажуть, наложницею у поганина-половчина... Один ти в мене залишився, Жданку, бо Іван хтозна, чи  живий... Одна моя надія — ти...   Сподіваюся, що доберешся на рідну  землю і пустиш у неї коріння... Щоб рід наш  не  перевівся!

Ждан злякано глянув на батька, бо в голосі того  звучала явна приреченість, і сказав підбадьорливо:

— Разом доберемося, отче!.. Разом!.. Ось незабаром Лубен чи Ромен... Або натрапимо на  якийсь інший городок на  Сулі...  Там  обігріємося, підгодуємося — і далі  в путь, додому!

Батько не відповів, тільки сумно похитав головою і знову  схопився за  груди, забухикав, а  Ждан міцніше стиснув його  за лікоть і вйокнув на  присталих коней.